Цілу нічку ридала. Нестримно, надривно і тяжко.
Чом покинув мене, залишив на холодній росі?
З ким я пісню кохання співатиму, мій солодашко?
З ким вночі я у полі збиратиму зорі усі?

Цілий ранок блукала – і простоволоса, і боса…
Цілий ранок під ноги кидала йому багрянець,
Злото сипала, лагідно кутала в мокрії коси…
Але він був як скеля. А він для кохання був мрець.

Як страждала княгиня, пишновласа краса-Ярославна!
Чути було, як кров їй у жилах пульсує, тече.
І краплини зі серця на шати упали єдвабні,
І вже нитка скарлатом червоний свій відтінок тче.

«Свіченята-берізки! Горіть, тріпочіть і палайте
За кохання шалене, що Мойри забрали у нас.
Князю, князю! Ти зрадник. Ти так насміявся із мене!..
Ти встромив ніж у серце. Не згоїть той шрам навіть час».

…Утомилась, нещасна. Упала, знесилена, в полі.
І розкинула руки, і душу відкрила вітрам.
І так буде щороку. Така вже у Осені доля –
Прометеєм всесвітнім складати офіру богам.

І щоночі -- дощі із краплинами крові зі серця
На дерева спадають. Тому й червоніють вони.
Сушить золотокоса свій одяг безцінний на шворці,
Ходить боса аж доти, поки не зустріне Зими.

А Зима – то бабуся. І мудра, й багата на ласку.
Лиш вона залікує розпечену в серці любов.
І засне Осінь міцно. Й у снах споглядатиме казку.
…Їй присниться той князь, що улітку полюбить ізнов.

2007