Пізньої осені на околиці села хтось палив зів'яле бадилля й уже опале шкарубке листя. Багаття валувало густющим димом, і з нього зрідка висувались гострі язики полум'я, щоб лизнути свіжого повітря. А вологий дим кошлатими клубками котився по землі, й здаля здавалося, що село заволікало туманом, який заплутувався за дерева, щипав очі, сушив горлянки, ліз у помешкання... Навіть небо підняло товсту завісу й заступило нею червоне сонце, аби не уздріло цього глуму над Божим світом. Тому що весь непотріб належить прикопувати, бо тлінне має віддаватися тлінню, а не світлому небу.
Може, й ми страждаємо від того, що свої гріховні помисли досі не прагнемо нищити у глибинах душі, а видихаємо їх. І в їхніх випарах бідують невинні діти, їхні здорові батьки та згорблені старці і, зрештою, своїми незаслуженими нещастями нам же навівають сум.