+

Але тоді, тієї зеленої ночі,
нікому з нас не йшлося
про жоден вогонь,
що міг би випалити ці будинки.

Ми вживалися в наші міста,
як в шкільну форму,
ми слухали як надвечір
наші сусіди повертаються з фабрик та контор.

І коли вони засинали, в їхніх снах
кораблі проходили крізь зимове море.
А коли за ними з'являлась смерть,
вони лежали в темних костюмах,
як теплі гільзи в кишенях апостолів.

Тоді ще нічого не можна було передбачити.
Не можна було зарадити
утратам і вигнанню.
Хтось врізав нові замки
в двері тих будинків, хтось наглухо зачинив усі вікна,
і тепер птахи боляче б'ються об скло,
намагаючись залетіти до дитячих кімнат.

+

З пам'яттю завжди так,
вона ніби тепла дощова вода,
зібрана в глеки й пляшки –
нікуди не зникає,
але поступово й невідворотно,
непомітно й печально
втрачає
своє
тепло.