* * *
Потяг вилетів із гори у простір, залитий сяючою пітьмою. Люди стомлено і заспокоєно наповнювали його тіло, що зараз гусінню переповзало міст. З наддніпрянських схилів Петрівською алеєю хижо й невпинно рухався щільний потік неправдоподібно великих гієн з палаючими очима. Унизу потік роздвоювався і одна частина його рухалася не змінюючи швидкості під нами. При наближенні вони ставали машинами, керованими енергійними і впевненими людьми. Але від того враження, що це потік гієн нескінченною навалою полонить місто, не зникало. Тиша у вагоні і брак зовнішніх звуків лише підсилювали напруженість картини. Ця уявність переходила у моторошну реальність через неусвідомлюване відчуття присутності десь там нагорі, у глибині темряви нелюдської постаті, що прибрала вигляду гігантської жінки і бовваніла над містом, розлякуючи прадавній спокій існуючих і неіснуючих київських храмів.
Потяг нечутно набирав швидкість.
*