Коли у ніч негожу і похмурну

мій попіл зсиплють у холодну урну,

коли ці очі, ноги, вуха, руки

зазнають з духом вічної розлуки,

коли їх винесуть на кладовище,

де вовкулака невситимий свище,

мені звелять, за присудом природи,

кошмарами у дім твій увіходить.

Ти знатимеш, що за тобою стежать.

Глухе сопіння чутимеш ведмеже.

Хреститимешся, підлий недовірку,

зачувши носом злу пекельну сірку,

молитися хотів би – мусиш змовчать,
бо залуна моє гарчання вовче,

точитиме хтось ікла об засови,

опівночі пугукатимуть сови,

лежатимеш – безмовна і безсила,

скоцюрблена зі страху мертва брила,

і клястимеш свою недобру вдачу,

над вухом вчувши вереск кажанячий,

зловісні очі блимнуть каганцями –

й для тебе є ще місце між мерцями!

Забудиш гульбища й нічні дебоші,

коли знесуть тебе трухляві ноші

у зимні надра темної трупарні,

де пацюки блукають нечупарні,

де буду й я твоїм, покритим струпом,

живитися напівзотлілим трупом,

тією плоттю у зелених саднах.

Вона холодна, мертва і принадна.

Лежатимем у кров'яній калюжі

однавоко самотні і байдужі.

В розправі цій, нелюдській і жорстокій,

нарешті я здобуду тишу. Спокій.