Життя минає тихо – як зима,
Що біла, мов білки сліпого вовка.
Нема дитинства – то й душі нема…
І нецікаво жити, хоч і ловко.

Хоча, як завжди, – небо і вода,
До крові стерті голоси діброви.
І хрест на грудях світить, як медаль
За «жись» чиюсь, тотожну Богу-слову.

Приходить лютий, ножовий, мов хліб.
Мовчать дерева, як вовки в капканах.
І сниться мені предок мій – дуліб –
І посвист стріл, як стогони коханих.

Велика ніч – той чорний Бог ворон –
Охопить душу: будуть вічно спати
Мільярд разів оспіваний Дніпро,
Мільйон разів – сивенька біла хата.

А та, хто любить квіти і книжки,
Листа мені напише золотого –

Й життя вдалося…

Й зайчики з муки
Шукають свого Бога морквяного.

Дешевим душам душно у дощах
Тих, зоряних, що тихі, як рибини.

А кожен шрам –
То мій щемливий шлях
До крові,
І до ребер,
І до глини...