Я стомилась. Нема забуття. Виколисую біль.
Всі стремління – до тебе – не применшують лиха,
Не розквітло вікно перельотом твоїх голубів,
Сивий Всесвіт, завмерши, не видихує вдиху,

Не тамуються спрага і голод, нависла блакить,
Не змінити буття, на шляхах – перепони,
Я кохаю тебе. Та не це мені нині болить.
Чи й боліло колись це руслище любовне?..

Усі розмисли тануть, неначе нав’язливий смог,
Підбираю синичку – підранена ніжка,
Ще й котятко приблудне біжить. Може бути, що Бог
Обернувся на знайду – перевірити трішки,

Бо йому таки звично вдавати в путі старика,
Пілігрима, бідаху чи й трьох. Дні – шаради...
Я люблю тебе й досі. Лише у безгучний мій ад
Не вривайся кімвальним дзвінком, не «радуй».

Може, й ти уже мрієш про ніч на моїх килимках,
Чечевицю – з долоні, кус давнього сиру?
Я кохаю тебе, а це значить – хутчіше тікай.
Ти ще стрінеш прийнятного для себе кумира.

Ну навіщо лишився зі мною? Замогильна ніч
Ожила, немовлятком кричить... Не настачиш вати.
Або ти – або птиця. Ще котик. Одвічно ж усі
Перед Богом нагі. Не сховатися у котяток.

В ряд не виставиш їх. Це – біжить за вчорашній гріх,
Те – за вранішній, а десяте – за післяобідній.
Я кохаю тебе. Та притулок не вмістить усіх.
Пригадати боюся все те, що бачили стіни.

2010

***

Я устала. Мне плохо. Я думаю о тебе.
К сожалению, мысль о тебе не уменьшит плохо.
Не украсит окно перепорхами голубей,
не заставит Вселенную выдохнуть даже вдоха.

Не накормит она, не напоит, не исцелит,
не исправит ни капельки мир и его препоны.
Я люблю тебя. Только не это сейчас болит.
А болело ли это когда-нибудь, не припомню.

Разве будет им место, раздумьям о нас с тобой,
если нынче я в дом принесла с перебитой ножкой
птицу. Или котенка. А может быть, это Бог
притворился котенком – проверить меня немножко.

Ведь Ему не впервой притворяться- то – стариком,
нищим, путником, даже тремя – чтоб сильней запутать.
Я люблю тебя, только кимвальным своим звонком
не врывайся ты в адскую тишь моего приюта…

Или тоже мечтаешь ты в нем получить постель,
чечевичную кашу и ломтик сухого сыра?
Я люблю тебя, – значит, беги поскорей отсель –
и до следующего приемлемого кумира.

Ну, зачем ты остался? Мертвецкая тишина
ожила и вопит, как младенец, – не сунешь вату.
Или ты – или птица. А может, котенок. Наг
человек перед Вышним – не спрячешься и в котятах.

Не расставишь их в ряд: этот будет за этот грех,
тот – за тот, а десятый пойдет за забытый пятый…
Я люблю тебя. Только приют мой не вместит всех.
Даже вспомнить чудовищно, что он вмещал когда-то…


Марина Матвеева, г.Симферополь