Вже рік минув, як виселили голубів з горища,
Але щодня вони разів по кільканадцять прилітають
І б’ють дзьобами в ляду, через яку колись в гніздо влітали.
Зранку й до вечора намарне добиваються туди
Та ще на мене скоса позирають червонястими очима.
Мовляв: «Допоможи ж, нарешті, безсердечний чоловіче!»
«Не можу!..» - відповідаю поглядом сумним, бо добре знаю,
Який гармидер там чинили і як непросто вигнати було їх відти...
...Чом же для тебе дивина, що я щодня думками рвуся в Україну?!
Невже ж мій потяг до місця, де зродився, слабший, аніж в голубів?
А там же, на Канівщині, окрім гнізда, в якому хазяйнують інші,
Ще ж і стежки, що в босі ноженята врізались назавше...
І товариство, котре не все вляглося спочивати в землю...
І чар, що не вкладається в слова, від виднокраю, неба і повітря...
...Зранку й до вечора парами і поодинці
Прилітають голуби і б’ють дзьобами в ляду.
I в унісон із ними клює до болю серце.

2010