Вона ковтала сонячне проміння крізь решітки божевільні, вона хапала обезумілими від горя руками кожен шурхіт. Вона встала, покрутилась навколо самої себе чомусь аж тричі, присіла на коліна, перехрестилася, розридалася... Через кілька хвилин знепритомніла. Це вже втретє за тиждень.Чи день, чи ніч, для неї не мало жодного значення. Вона не знала ні числа, ні місяця, ні року, в якому жила. Одна лиш обезуміла від горя решітка. Їжа була до неможливого несмачною, це так контрастувало з вишуканими кулінарними програмами по телебаченню. Але вона вже дуже давно нічого не дивиться. Вона вже взагалі практично нічого не бачить, так проявляється дія сильних уколів. Єдине, що в неї залишилося, так це фотографія сина. От образ сина вона пам'ятає особливо яскраво. Тепер він уже закінчує школу.
Вона вбила свого чоловіка, який дуже сильно знущався з неї ще в тому, дорешітковому житті. Пізніше був суд, визнання її неосудною, божевільня. Чорний біль розрісся у чорну симфонію. І на цьому чорному тлі біла троянда так сильно пахне. Так сильно пахне.