Я довго шила свої крила. Прикрашала їх намистинками, перлинами, червоними напівпрозорими стрічками, і вони під моїми руками починали оживати. Крила вбирали тепло моїх долонь, і ставали не просто прикрасою для пальта, а особливим знаком, частиною тіла, від них йшов мій запах і, коли я пришила їх до кашеміру, вони були здатні підійняти мене до неба.
Був день усіх закоханих, коли я вперше вбралася у своє просте чорне пальто із крилами на спині, і саме в той день мене покинув коханий, і вже йдучи у ранні сутінки, промовив: «Ти вдягаєшся, наче у театрі. У повсякденному житті не буває такого одягу. Це ненормально. Ти ненормальна.»
Я любила брати з собою свій зелений зошит, в якому записані були простим олівцем мої вірші, і йшла на міст. Той самий, що над метро «Дружби народів». Я довго стояла і дивилася вниз, на безперервний потік машин, до півночі їх ставало менше, і коли проїжджали вже поодинокі авто, я діставала зошита і читала вголос, курила і читала, курила і читала. Інколи я брала з собою ще пляшку вина. Інколи випивала її вже вдома.
Я не боялася злих людей серед ночі на мосту, бо мала крила і горе.
Моє горе полягало не в тому, що мене образили, а в тому, що я це допустила. Я не розгледіла людину із гнилою серцевиною, як він не розгледів у моїх крилах дещо більше, ніж самовираження, тканину, купку перлинок і стрічок.
Через місяць я зустріла знайомого моєї подруги, коли йшла разом з нею за вином. Вона не хотіла вина, але їй було мене шкода, і ми пішли удвох серед ночі до супермаркету. Мені самій було себе шкода, а від вина ставало веселіше.
Знайомий моєї подруги мені сподобався – шкіряна куртка, трохи неголений і чарівна посмішка. Він трохи провів нас до зупинки, де мав сісти на автобус. Тут ми і попрощалися.
Коли я розвернулася, щоб іти геть, він побачив мої крила.
Нашому синові вже півтора роки.


Рік написання - 2008. Останній рядок - 2011 ))))