Я спокійна, неначе тибетський монах чи індійський гуру під час медитації, спокійна, наче кам’яне обличчя скіфської скульптури, наче єгипетський сфінкс, незворушна, як погляд темряви у спину подорожнього… Я спокійна…
А ви думаєте, це просто, третій день підряд вислуховуючи добірну лайку від сусідів і навіть від зовсім незнайомих мені людей? Гадаєте, я чимось перед ними завинила? Дзуськи! Це у них такий засіб виказати співчуття. На клумбі розквітли лілеї. Великі, важкі квіти вабили погляд своєю нетутешньою, незвичною для клумби перед звичайнісіньким міським будиночком у три поверхи, красою. Квіти – це у нас з сусідкою така хвороба. Вона навіть заразна, бо інші мешканці будинку, і навіть перехожі перестали дивитися на нас, як на істот на не від миру цього, і почали співпереживати, хвилюватись за тендітних мешканців наших клумб. То одна сусідка принесе щось, чого на клумбі ще немає, то інша.
Один сусід теж долучився, посадив у себе під вікнами троянди. Вікна у нього на вулицю виходять, і під ними у тротуарі були пусті квадратики ґрунту, у яких мали б рости дерева, але чомусь не росли. От туди він свої троянди і посадив. Третій раз уже посадив. Перші просто витоптали. Ну приємно народу не по тротуару ходити, а по земельці, що тут зробиш. Другі покрали. Пострадянський менталітет, що тут зробиш. Це вже треті. Їх теж крали, але сусід у кожний квадратик по чотири кущики посадив, от виявилось, що крадіям стільки не треба – не всі покрали, де одна, а де й дві залишилось... А ще він посадив дві калинки. Калину не чіпають, її у покинутих садах навколо міста повно. Але сусід спокійний, наче Будда. Восени збирається ще посадити.
Двом пенсіонеркам теж закортіло долучитись, тож вони «захопили» в бубон затолочену полосу землі під деревами вздовж дороги. Мусили ми з сусідкою допомагати, аби тіточок інфаркти з інсультами обійшли. Квіти їм посадили такі, що не крадуть. Красти не крадуть, зате топчуться, то в одному місці щось зламають, то в іншому, а пенсіонерки нервують, хвилюються.
А зараз – три «трагедії» підряд. Спочатку хтось зробив собі чималенького букетика з лілей на моїй клумбі. Обурення сусідок вилилось у першу хвилю співчуття, підкріпленого перлами міцненьких виразів у адресу крадіїв. Крадії чули чи ні, а я наслухалась. Потім щось трапилось з дахом на сусідньому домі, і машина з підйомником, щоб дібратися до того будинку, переїхала клумбу наших тіточок і посаджені мною невибагливі квіти вздовж доріжки у «садочку» між будинками. Почала набігати друга хвиля, та я вже досвідчена, почала перехоплювати ініціативу і забалакувати місцевих співчувальників, пояснюючи, що у ремонтників іншого шляху не було. О, скільки розчарування було у їхніх очах! Я ж завадила їм поспівчувати, а наші люди співчувають з таким же задоволенням, як і жаліються. Але друга хвиля мене все одно наздогнала, бо треба було хоч якось підправити і підняти те, що можна було підправити і підняти, щоб у наших пенсіонерок розриву серця не сталося, і абсолютно випадкові перехожі виказували своє ставлення з приводу скалічених квітів як не мені, то один одному, а то й просто кудись у простір, і чомусь переважно мовою сленгу, від якої мої вуха ледь не зів’яли разом з почавленою рослинністю.
Здавалося, все, але ж ні, чарівне число «три» довело свою магічну присутність у цьому житті: на сусідчиній клумбі лілеї не просто зламали, а взагалі викопали. Добре хоч, що цього разу співчуття вислуховувати не я буду. А свої співчуття я їй уже висловила, правда, без арго і особливих емоцій, бо за ці три дні вони в мене геть вичерпались на те, щоб залишатись спокійною. Отже, я спокійна, я абсолютно спокійна, бо завтра все одно щось, та станеться, як не у нашому дворі, то у місті, а як не у місті, то у країні, а, оскільки наші люди відверті і щирі, то про їхнє ставлення до подій я почую, навіть якщо того не хочу, як тільки вийду на вулицю. Я спокійна, я абсолютно спокійна… А що? Спочатку нам казали, що клумби діти витолочать. Ну бувало, що м’ячем влучать, не без того, але не витолочили. Квіти, правда, рвали. Двійко на гарячому спіймались, чужі, навіть не з нашого кварталу. Питаю: «Нащо?» Оченятами кліпають: «Мамі…» Що тут скажеш, ну несіть вже мамі, тільки ж радості їй від цих квітів мало буде…
Діти – дзеркало суспільства… Суспільство у нас на місці не стоїть. Спочатку і тюльпани чи нарциси поцупити в радість було. Але клумб, посаджених мешканцями побіля будинків, з кожним роком у місті більшає. Тюльпани вже майже нікого не хвилюють. У цьому році і півоніями погребували. Кущі трояндові цупили, але квіти на тих, що залишилися, на відміну від попереднього року, не зламували. Дивишся отак, то й лілеями спокушатись перестануть, орхідей яких-небудь народу заманеться. А як придивитись та послухати, то і на державно-політичному обрії тенденції такі ж самі. І тому… я спокійна, я абсолютно спокійна…