Звична кава…звичне минуле…звичні наші з тобою обов язки…більше нічого…. не треба пустих слів, загорнутих в порожні обіцянки…ти ідеш…залишивши мене сам-на-сам з самотньою зимою…а здавалося що любили…що мріяли…надіялися…бажали…..
А ти так просто все руйнуєш…..а новорічну ніч……коли так хочеться чуда…і для мене чудо те, що ти вже не повернешся…не поцілуєш…не будеш обіймати…це все…від початку до кінця – це абсурд.
Краще йди…я звикну… мобілку викину…номер зможу стерти, навіть з пам яті, серця вирву, хай як буде важко, та я зумію..замок на дверях поміняю так само же легко, як на серці, і ти вже не увійдеш… якщо захочеш повернутися… ще й як захочеш…тому що вона не зможе замінити мій вишневий смак губ, квітковий аромат , не зможе замінити мене, і тобі весь час буде чогось не вистачати… допоки не зрозумієш, що ти втратив….
Я зустріну Новий рік сама…нехай з шампанським в руках, біля міської ялинки…нехай біля мене будуть зовсім незнайомі люди, зате я точно знатиму, що вільна….і десь в глибині душі щаслива…
І вже неважливо вислуховувати твої вибачення…мені не потрібно…
p.s. Забула викинути твою улюблену каву….я її ніколи не любила….