Визнай, ти зовсім не знаєш чого вона хоче,
Куди надсилає потоки густі електронних листів,
І що вона думає, дивлячись просто в очі,
Вбиваючи в землю хрести.
Кожен її монолог – досконала сповідь,
Кожен прихильник – майже коханець, і завше друг,
Вона, ніби вершник тримає тебе за повід,
Гладить по спині, годує тебе із рук.

Визнай, коли ти щораз задихався на дні кімнати,
Слав есемески друзям про біль і холодний час,
чорна примара її стояла німим прокляттям
і малювала щасливих вас.
Ти опирався, руки крутив, писав передсмертні записки,
Повій купував на смердючих вокзалах, нічних шосе.
І коли «Куда єхать?» уже не питали таксисти,
Ти собі говорив: «Хлопче, тихіше, бачиш, тебе несе».
Тоді, пам’ятаєш, ранки ножами зривали душевні рани,
Спирти кислотним дощем палили газони твоїх слизових,
А коли ти дивився в вікно очима ув’язненого тирана,
У склі відбивались білки, як міста, потоплені у крові.
Визнай, ця жінка тебе визначала, як ікс визначає ігрек,
Як лисий сержант визначає мішені своїх ракет,
Як діти, зелені від косяків і еротичних ігрищ,
Визначають майбутнє, в принципі, всіх у світі планет.

Тепер - ти один, у тебе ні шансів, ні цигарок, ні зброї,
і ніч твою сни пробивають щораз кольоровим блиском...
ніби ти йдеш з лікарні, вкотре знявши побої,
і осінь тебе закидає ЇЇ електронним листям.