Оксамитова розкіш золотих білокорих беріз.
Ледь підсинене небо не поміститься в обрію рамки.
осЬ листок невагомо на мить у повітрі завис.
Глянь – летить до землі із граційністю діви-панянки.
А довкола – краса, що сховається сам Ермітаж.
Вільний вхід для усіх, хто відкрив для прекрасного очі.
Онде – пані Калина, а тут серед гілля – вітраж.
Лиш сухі бадилини стоять, мов оті поторочі…
О, не гасни! Погрій ще нас, осінь, жаданим теплом!
Дайте дрібочку часу, щоб душею усе роздивитись.
сИпле листом на землю. Пахтить, висихає зело.
Манить сонце здаля, та уже не нагадує літо.
тИхо-тихо згасає потроху і меншає, меншає день.
Розсипає під ноги карбовані злоті – листочки.
І так хочеться чути ще птахів, і сміху, пісень!
Відчинити вікно – і вслухатись в дзвінкі голосочки.
Найпрекрасніша осінь – це та, що горить за вікном.
А найкращі моменти – це ті, що у серці не гаснуть.
Коли станеш мудрішим - благатимеш кожну ти мить
І радітимеш світло, як серце чомусь защемить.
Схаменися, людино! Життя це, як завжди, прекрасне!
5.11.2011