І немає такої пори, що прийшла б за тобою.
Що надихала б слів, відірвавшись від губ, ніби дим.
Що накрила б тебе чорним вітром… сухою листвою…
Що тебе б віднайшла й погасила. Але не за тим,

Аби руки шукали осердя, тримаючи нитку,
Розплітаючи серце навколо живої води.
Аби ти, ніби борошно біле, пройшла крізь те сито,
Що накрило тебе, як торнадо високий обрив.

І не має такої пори, що прийшла за любов’ю,
Є пора розливання і виходу із берегів.
Є пора, що приходить й відходить –
Навспак – за тобою,
Ніби дерево, що не рахує у розрізі кіл.