Тобою, мій міраж, моя хронічна рано,
Спускаюсь вниз. Все нижче й нижче падаю.
І говорю собі безперестанно,
Немає де – крім рани – більше спати нам.

На цих висотах – холод, пустота.
Я у тобі, моя нестерпна рано,
Вся розчинилась, загубилась. Шестигранна
Твоя утроба. Схожа на крота

Вже я тепер. І рана, як нора,
Я в ній живу, і рию глибше, глибше.
І пальцями пишу незримі вірші
На стінах рани. Звичка, мов кора,

Старіє, обсипається і трухне.
І дощ іде, і кружеляє сніг.
І рана – довжиною з моїх ніг –
Ще довшою зробилася. І жухне

Те світло, що згори за мною пало,
Той сон, в якому небо розстеляла
В твоїм проваллі. Я росла, вростала
У глиб, доки на зріст увесь не стала.

Ти віддзеркалення, моя хронічна туго,
Наперсток мій гарячий, що вдягаю
На себе поступово; все минає –
Рожева й ножова твоя напруга…