Де трави у росах, де квітів розмай, де білява хата у віночку мальв вікнами – блискітками дивиться у даль, там мати старенька біля воріт виглядає сина з далеких доріг:
« Сину, мій соколе, прилети, прилинь, на порозі батьківському присядь, відпочинь від турбот щоденних, метушні та суєти.Низько перед ненькою голову схили, натруджені руки до уст піднеси й від них наберися снаги»
Дороги, дороги без кінця і краю, ми вас шукаємо, ми вас вибираємо, на ваших просторах ми друзів стрічаєм. Та єдина дорога до отчого дому, її не судилось вибирати нікому. Вона нас кличе й манить завжди: синім зором блаватів у житі. Тихим сплеском стрічки-ріки, колисковою піснею неньки, її руками вишитим рушником, співом жайвора у піднебессі, плакучими вербами понад ставом. І клекіт лелечий у пам’яті, як музика, зринає, що казкою щастя над рідним подвір’ям витає.
Й вже стукіт вагона чи гул літака несе нас додому, бо просить душа, бо серце в обійми родинного раю, до неньки-голубки птахою лине долаючи гори стрімкі і глибокі долини. І спогади...
О, спогади! Ви, як прекрасна музика, хвилюєте серця, ключем журавлиним над краєм рідним линете, як пісня без кінця!..
До 2006р.