Давно обрид закам”янілий панцер
Без нього зле, тай з ним погано теж.
Ні друзів, ні подружок, ні коханців
Засніжена, холодна вдаль бредеш.

Давно обрид. Без сила, що ж тут вдієш?..
І з кожним па ти знову мусиш грати.
Втекти, втекти весь день до ночі мрієш,
А далі й страшно засинати...

Зізнатися, кричати – я проста,
Я – справжня, я – вразлива, я – реальна.
А в відповідь безмовна тишина,
Лиш голі стіна і обдерті шпальта.

Кому ти граєш, всім й так все одно?
Та в панцері напевно легше жити.
Були образи, біль, усе було,
Були емоції та їх не повторити.

Дійшли до серця? Це вже інша суть,
Задача інша, інша теорема,
Твій хрест лиш твій, його не понесуть,
Його примірюй на свої ремена.

Ховайся як умієш путь твоя,
Боїшся не боїшся твої сльози,
Яке ж воно жадане вороття
Як що тебе до себе хтось ще просить.

Покинуть панцер, Боже, як це просто,
А хто ж ти є, лиш шашка в чистім полі,
Росте колосся між колоссям просо,
Куди підеш ти? Кинеш виклик долі?

Сама собою залишатись хочу,
Проте яка ж я в глибині душі?
Дурні питання, вкотре себе мучу
А серце де? А серце на межі.

Та я це я, під маскою й знов скрита,
Шукаю щастя, граю чужі ролі,
Шкода що всетаки не вмію розрізнити,
Де старт, де фініш, де доволі...



20.03.06р.