Софії Залізняк


Торочу в слухавку: «Ор..то..си...фон…»;
А ти мені: «Сахаджа-йога – секта…».

Наснився, мамо, галасливий сон.
Не маряться двори, садки, лелеки,
Підвода, що привозить гарбузи
З городу, що в Супоївці пахтіє.
Малечу дурять:«Гарно попроси…».
Просила. Дідо Сон панчоху гріє.
А я б всю ніч – то парком, то селом –
Весела, щебетлива, босонога…
Щоб не спіткалась Маєчка зі злом,
Ти попроси, він чує, в церкві Бога!
Бо я ж твоя дитина, я – дівча,
Що не стоїть на вказаній стежині.
Ще діє, мамо, босоркані чар:
Не зачаровує рідні ужинок.
Пливкі поля – каміння… вітролом…
Ні сіялки, ні трактора… Серписто.
Ти, мамо, ніч молися. Хто зі злом,
Хай – повз лани, де сію сяйнамисто.
Ніч сходять сердолік, опал, корал…
А вжинок не у сніп – у теплу книгу.
Хихоче вітер: «Золотник твой мал….» –
І… по ланах кольких пускає дзиґу.
А я ж із Криму солі привезла,
У слоїчках – морська вода, свячена…
За днем солодким, був, матусю, злам.
Я леза об слова кришу, а вени
Цілісінькі, у сяйві бранзолет!
Білиці – кидь ліщинових горішків…
– Дитинним бути, - каже друг поет,-
Це живодайно… І хропе - під смішки.

Такі мої, Софійко, сни і яв.
Ти приїзди, мрій кокони зелені...
Мабуть, канони Бог почув, прийняв,
Бо кров – міжряддями... і цілі вени.



31 грудня 2011