Сніг повітря пропалював, лип до вогню,
на бервенні хвилини розколював;
мов замерзлу змію, задубілу ріллю
кам’яний морозяка напорював,

на шарлатову ляду криниці лягав
майже сніг, майже біль перероджений;
спав на вилицях степу марний вовцюган,
занімілий від пострілу; кождий мій

переповнений рух на триремі – топивсь,
уповільнювавсь безумом бачення;
задубілих сердець жага линула ввись,
і скрипів гаманець, грішми змащений;

як ікони завішені брали чорти,
жаско кИдали їх у запАдину,
в сновидіннях засилені сни мерзлоти,
корогви й корови затуманені, –

мені сниться прокляття вже третю добу –
як в шинку хтось дитину опАлубив,
як у сукні весільній лежиш у гробу,
як ти вмерла і я поховав тебе…