І знову питатиму
(наче уперше!)-
скажи, чи настала
нарешті полегша
тепер,
як не зводиш докупи
оті
мільйони обставин:

щоб син без дзвінка не приїхав,

щоб друзі твої зоставили
тобі пильнувати хату,

спокійно
вела себе мати
(безумна і хвора)

І щоби на ТОЙ МОМЕНТ
в гараж не припхався
упертий клієнт
(вступився б ти, діду,
бо дрантя твоє ще латати
до рання,
як не до обіду)
І мусиш йому доробити
діряву машину...

І вмитися не встигаєш,
зголити колючу щетину...

А я уже їду
у ніч - як до раю!
Бентежиться
серце,
і руки
і сяйво
з очей, що навпроти...

В старому кіно
все було наївно
давно. Так давно.
У кінотеатрі
закінчились фільми,
вже крісла спустіли,
посліплено більма
екрану.
І світла
занадто
багато...

Навіщо ж питати?
Навіщо питати
тебе - як уперше:
чи краще,
чи легше,
коли - ні мене,
ні обставин
не стало?

Дурна-а-а-а.....
Бо усе ж - запитала!