Щось дивне радіо заграло,
бо тільки звівся голосок -
зелених верб веселі зграї
закрили всіх пустель пісок.

Дрімучий ліс у степ пришльопав,
взяв у полон увесь мій дім.
Вся звірина, як вчас потопу,
примандрувала разом з ним.

Палахкотіли в ковдрах маки
та полуниці пломінкі.
На крісла повсідались мавки
зеленокосі та стрункі.

Барвінок попід стелю вився,
чіплявсь за стіни, як в"юнець.
На килимах густих долівки
льонок розквітнув - довгунець.

...І голос, як льонок розквітлий,
досяг такої висоти,
що всі рок-ідоли та "бітли"
порозбігались хто - куди.

Я в тембрах ніжності купався,
мов у купелі немовля,
а він бринів і наливався,
ходила ходором земля.

І клекіт надр до мене линув
крізь сизі хвилі ковили
журливим кличем журавлиним,
древлянським посвистом стріли.

Той голос рвався все і врунив
кудись в затони камиша,
де голова лежить Перуна,
пропаща, як моя душа.

Тисячоліття сивих років,
як риби мечуть в ній ікру,
як Володимир - князь жорстокий
зпихнув її з Дніпрових круч.

І ось тепер... трясе... як грушу...
мене, виходить, неспроста:
знайти... цю голову... я мушу...
та вознести... як лик....Христа?!

1986р.