Ми так багато робим помилок,
Яких не виправим уже і не забудем
В омані кажем: " Дітям на урок",
Хоча й самі ми розумієм,-так не буде.

Життя ми тратимо на щось пусте,
І ще пустішим ми ламаєм долі,
Кидаємось словами про високе, Те
І сім'ї створюємо по-неволі.

А потім,- залишаємось самі,
Ув'язнені в своїй душі самотній.
Шукаєм винних ми на стороні
І проклинаєм всі шляхи Господні.

Хтось в цей момент закриється в собі,
А хтось, почне тікати сам від себе.
Але чи зможемо зоставить в далині
Всю пустоту,що виїдає серце?

Ось так існуєм ми, живем
На грані самознищення щомиті:
Сміємось вдень, ридаємо вночі
Та робимо життя у всьому винним.

Не знаю я, можливо правда це,-
Життя нас всіх чимось й за щось карає,
Та в цьому випадку, як пояснити те,
Що другий шанс воно все нам кидає?

Шкода, що зачасту приходить він
Занадто пізно та невчасно
І застає лиш залишки руїн
Серця того, що билося так часто.

І тільки ті, хто все своє життя,
Розцінюють як вищу нагороду,
Боротись будуть і пройдуть все до кінця,
Та з шансу викують свого щастя дорогу.

Яку без сумніву пройдуть,
Не дивлячись на те, що скажуть люди.
І тихо, з гордістю в кінці шепнуть
"Дітям урок й щоб пам'ятали внуки!"

23 Березня, 2012
Уляна Л. (Нью Йорк)