Жила тихо і непомітно,
Тицялась німим писком
у скляні стіни досвіду,
вдосвіта їла манну небесну,
що сипала просто на голову
без жодних коментарів.

Тихо й померла.
Ніщо не змінилось у світі,
Не сколихнулися навіть портьєри в кімнаті,
Помітили тільки на третій день.

Не плакали.
Не поклали їй мідяки на очі розплющені.
Не обмивали.
Вихлюпнули, як немовля із купелі –
Баста.

Пливла
Каналізаційними трубами
Прямими та звивистими,
Мов лінії на долонях Бога,
Минала
Огризки й фекалії,
До Лети летіла
Навпрошки,
Без посередників,
Своїм ходом.

Харону кивнула,
що куняв у човні дірявому,
про дорогу спиталася,
прочитав по губах
і махнув лівицею –
отуди,
золотенька.

І серце тенькало,
Як завжди зимне,
І кров шумувала,
як завжди синя,
і комиші стояли на варті вічного спокою,
і варто було
у них,
таких зелених,
сховатися…