Кришталева гора, на якій стільки літ
Знемагає принцеса у вежі.
Сива паморозь вкрила душі її цвіт,
Тіло спалюють хтиві пожежі.

А дубові бочки розірвало вино.
Сопух оцту б’є в ніздрі лицарству.
Запустіло усе. І володар давно
Не дає за дочкою півцарства…

Цнота знати повинна свої береги.
А тому у принцесиній спальні
Вічну вахту несуть дві безсмертні карги,
І обидві такі аморальні.

А що перша карга – старосвітська мораль,
А що друга – розпуста сучасна.
Та, допоки не сповнить ніхто ритуал,
Доти буде принцеса нещасна.

Сумно сонце заходить, печально встає.
Й полонянці весь день до смеркання
Неугавна зозуля кує і кує
Довгі роки її дівування.

Недосяжну вершину гори обганя
Височенна братерська могила
Тих зухвальців, які погубили коня
І собі горді в’язи скрутили…

Ну, а я – не герой. Що мені до життя
Й рівнозначно до смерті-погуби?
…Понад серце нахлинули враз почуття
По самісінькі пристрасні губи.

Син звичайний мужицький на ймення Іван,
Що покинув і жінку, і діти.
Непутяща, всі кажуть, моя голова.
У думках мені вік багатіти.

Я не ласий на царство, та й слава – бридня.
Я її просто визволить хочу.
Тож нехай погублю і себе, і коня,
А тієї принцеси доскочу.

2000