Ні води, ні дзеркал, ні душі – тільки гамір від прощі людської,
Я не відаю де я і не бачу себе серед бджіл, що літають довкола.
Біла патока слів із жалю і без жал – мед_не_мед, назбирали ж юрбою,
Алергічна боязнь не_людей і людей, а вони ж не судили ніколи.

У зерно, корінець, павутиння розмальовану долю - неси!
У неситі поля, у мовчазник доріг (чи ж не він нас єднає з тобою),
У притуплений біль, у присмачений ряд тих, хто губи помаже єлеєм,
У віднайдений рій, у заболений квіт, що роками цвіте гіркотою.

А як згубляться дні і з’яріють вітри, і розвієш мене, мій болю,
Я осяду в лугах, колихатиму в снах горе_квітки маленьку журбинку
У затерплій сльозі, у тобі і мені, у надіях, що буде і краще…
А сьогодні мовчи, хоч і гамір важкий, хоч і бджоли жумлять без упинку.
2012