Ці дивні осені. Далекі і невірні.
Пройшли, минули хамарами з дощем,
і з юнаком запалених ночей
зайшли в мою схолоджену квартиру.

Я їх ніяк не можу притлумить –
вони повсюд – на шторах і на квітах,
все бризкання, все мерехтіння літа
вже оповите цими осіньми.

Вони стоять. Минущість їм пече.
І юнака, що тріпотить, як вітер
вони роздягнуть, щоби відтворити
перетікання бронзових плечей –

у темну кору, у нервовість листя,
у пам’ять, як запалення легень,
у все, що відболіле й дороге,
але до нього – тяжко і неблизько.

А він – ось тут. Я – рибою на берег.
Я – блисками по бронзовім плечу
зійду, перепливу, перетечу
розкотисто, як ручка по паперу.