Ти ідеш по дощі...

Він вмивається штормовими хвилями, витирається вітрами - і просто грає.
Не вистачає. Уваги чи підтримки з боку того, хто б його по-справжньому любив, а не просто хотів бути поруч, бо нікого іншого немає.
Одноманітність набридає - оголюються споконвічні прагнення нашої душі до справжнього признання її частинок. А її вже немає поруч. І ніколи не буде за вимогою - до запитання.
...Лише б не збожеволіти від чужих думок та тиші їхнього дихання, не заглиблюватися у непомітній морок чужих ілюзій про правильність життя. Бо навколо - лише вода. І так місяцями!
...Вона любила воду. Він пам*ятає(на обличчі з*явилася стомлена усмішка), як вона вперше побачила море! Це було щось неймовірне. Світ у безмежному світі. Але безмежніший за мезмежний!
Він любив її. І зараз любить. і цю любов не можна зрівняти з нічим земним: вона лякає, розуміє, притягує, відчуває через тисячі кілометрів - за межею досяжності навіть материнської любові. Вона лікує! Вона вірить у добро . І їхню зустріч. Незабаром. Вона хвилюється , розуміє, іноді жаліє...

Ти ідеш по дощі. Без парасольки. І кожна капля передає тобі інформацію про нього.
Живий:)
А це означає: він ще все може виправити.