Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.19
18:14
Я заплутався в сітях дрімучих,
У тужавості лютих погроз,
У болотах сум'ять і могутніх
Несходимих степах у мороз.
Я заплутався в сумнівах, болях,
У стражданнях важких голосінь,
У складних і завихрених долях,
У тужавості лютих погроз,
У болотах сум'ять і могутніх
Несходимих степах у мороз.
Я заплутався в сумнівах, болях,
У стражданнях важких голосінь,
У складних і завихрених долях,
2026.03.19
16:57
Сиджу, бувало та дивлюсь новини,
Цікавлюся: що ж там у москалів?
Хто там керує? Хто в них на чолі?
Й дивуюся – там купа з України
У кріслах, навіть у Кремлі сидять.
І, поки кров‘ю наш народ спливає,
Вони себе чудово почувають
І «чесними» очима в с
Цікавлюся: що ж там у москалів?
Хто там керує? Хто в них на чолі?
Й дивуюся – там купа з України
У кріслах, навіть у Кремлі сидять.
І, поки кров‘ю наш народ спливає,
Вони себе чудово почувають
І «чесними» очима в с
2026.03.19
16:26
Біль тисне на скроні — розквітнув зірчастий,
дурманом закопчений болиголов?
Як важко на смертному ложі плекати
без віри й надії нещасну любов.
Ген, за бур'янами відради колишні —
ніхто не підніме минуле на глум?
А де ж заховатися, Боже Всевишній,
дурманом закопчений болиголов?
Як важко на смертному ложі плекати
без віри й надії нещасну любов.
Ген, за бур'янами відради колишні —
ніхто не підніме минуле на глум?
А де ж заховатися, Боже Всевишній,
2026.03.19
11:07
Шок від того, що літо минає,
Переллється у трепет ріки,
Розіллється луною у гаю
І полине в поля навіки.
Так багато ми влітку не встигли.
Час минув у сипучий пісок.
Ми торкнемось небесної титли
Переллється у трепет ріки,
Розіллється луною у гаю
І полине в поля навіки.
Так багато ми влітку не встигли.
Час минув у сипучий пісок.
Ми торкнемось небесної титли
2026.03.19
05:55
Ясне сонечко пригріло
І тепліше стала вись, -
І сніги сліпучо-білі
Вмить водою узялись.
І відразу розбудили
Землю лоскотом струмки,
Що побігли з крутосхилів
У провалля та ярки.
І тепліше стала вись, -
І сніги сліпучо-білі
Вмить водою узялись.
І відразу розбудили
Землю лоскотом струмки,
Що побігли з крутосхилів
У провалля та ярки.
2026.03.18
22:08
Якось трапивсь папуасам
Отакий журнал «Плейбой».
Племенем вивчають, разом, -
Лише чути: - йой та йой.
Граціознії постави
І фігурки, бюсти пишні.
Папуасам все цікаве -
Отакий журнал «Плейбой».
Племенем вивчають, разом, -
Лише чути: - йой та йой.
Граціознії постави
І фігурки, бюсти пишні.
Папуасам все цікаве -
2026.03.18
21:01
Перемовчи, перетерпи,
Перелюби мою печаль,
Коли розхристані вітри
Крізь мене мчатимуть у даль,
Коли відступниця зима
Мене полишить на весну,
Коли давитиме вина
Холодним потом після сну,
Перелюби мою печаль,
Коли розхристані вітри
Крізь мене мчатимуть у даль,
Коли відступниця зима
Мене полишить на весну,
Коли давитиме вина
Холодним потом після сну,
2026.03.18
20:36
Весняного зачаття дух тонкий
Несе світання поспіхом несмілим.
Де снігу нерозталі п'ятаки
Дивацьким слідом поміж трав осіли,
Збігаючись до півночі у тінь.
Так схожі на потріпані мачули.
Обабіч них струмок прохлюпотів,
Несе світання поспіхом несмілим.
Де снігу нерозталі п'ятаки
Дивацьким слідом поміж трав осіли,
Збігаючись до півночі у тінь.
Так схожі на потріпані мачули.
Обабіч них струмок прохлюпотів,
2026.03.18
19:12
Михайло Голодний (1903-1949; народився й провів юність в Україні)
Йшов загін над берегом
в цокоті підків,
на коні під прапором
командир сидів.
Голова зав’язана,
Йшов загін над берегом
в цокоті підків,
на коні під прапором
командир сидів.
Голова зав’язана,
2026.03.18
19:05
Молочний місяць — золоте телятко,
Візьму тебе на руки й притулю...
Одвічна на Землі для всіх загадка:
Хто це говорить зорями «Люблю»?
Чому стежина в небесах ясніє?
Хто йде по ній і одночасно мріє?
Чому сопілки музика бринить,
Коли, здається, все до
Візьму тебе на руки й притулю...
Одвічна на Землі для всіх загадка:
Хто це говорить зорями «Люблю»?
Чому стежина в небесах ясніє?
Хто йде по ній і одночасно мріє?
Чому сопілки музика бринить,
Коли, здається, все до
2026.03.18
19:04
Я був майже в приятельських стосунках з Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком – чоловими шістдесятниками, чиєю думкою дорожив кожний з причетних до красного письменства.
Не раз і не два, відвідуючи Євгена Сверстюка в Інституті ботаніки, чув від нього: «Оце н
2026.03.18
13:24
Народжується ранок, як оргазм.
Народжується у вогні страждань.
І кожен промінь, наче богомаз,
У первісному вихорі жадань.
Проміння пронесеться крізь пітьму,
Немов крізь павутиння і полон,
Крізь пустку ошелешену й німу,
Народжується у вогні страждань.
І кожен промінь, наче богомаз,
У первісному вихорі жадань.
Проміння пронесеться крізь пітьму,
Немов крізь павутиння і полон,
Крізь пустку ошелешену й німу,
2026.03.18
13:14
Маки цвітом в полях облетіли,
Скоро в вікна загляне зима.
І природа слаба і безсила
Вже не схожа на себе сама.
По самотніх і голих алеях,
Там, де шурхіт опалих пожеж.
Голови не покривши своєї,
Скоро в вікна загляне зима.
І природа слаба і безсила
Вже не схожа на себе сама.
По самотніх і голих алеях,
Там, де шурхіт опалих пожеж.
Голови не покривши своєї,
2026.03.18
09:47
Оперний співак зі світовим іменем. Володар унікального голосу - контртенору.
Соліст Паризької національної опери.
Перебуваючи за межами України, ніколи не припиняв переживати за її долю, завжди був у вирі подій.
Загинув у бою на Донбасі від кулі снайп
Соліст Паризької національної опери.
Перебуваючи за межами України, ніколи не припиняв переживати за її долю, завжди був у вирі подій.
Загинув у бою на Донбасі від кулі снайп
2026.03.18
06:36
Сірі котики вербові
І пухнасті, і м'які, -
І убрані празниково,
І завжди небоязкі
Ці сіренькі верхолази,
Ці пухнастики малі,
Що знов просяться до вази
На письмовому столі.
І пухнасті, і м'які, -
І убрані празниково,
І завжди небоязкі
Ці сіренькі верхолази,
Ці пухнастики малі,
Що знов просяться до вази
На письмовому столі.
2026.03.18
06:35
Не шукайте її в холодних реєстрах, у переліку дат чи в тесаному камені. Вона розчинилася в Рашківському тумані, там, де Дністер зупиняє свій біг, зачувши шерех княжих подолів.
Її могила – не пагорб із хрестом, а простір між козацьким степом і молдавськи
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Анонім Я Саландяк (1955) /
Проза
МИРОСИК І ЗОНЯ
Зоня була всюдисущою та хитрішою за усіх тих кіз, котрих він пас. А за своє дитинство Миросик пас три кози та двоє козенят. Ті кози були білого кольору і їх добре і далеко було помітно на місцевості … лиш остання, Зоня, була чорненькою, з білими плямами… Ох! Перепадало ж йому, малому, за її витівки. То в чийсь город влізе, то комусь щепи обгризе -- найбільше любила вона вишневі. Вилізе передніми ратицями на стовбур тай смакує собі листя разом з молодими пагонами, а якщо невисоке деревце, то об’їсть усе, що може, ще й кору обгложе. Тож на оболоні за селом, де вона паслась, на рівні досяжності її зубів, не було живих ні деревця ,ні стебельця, ні листочка. Але, незважаючи на це, Миросик любив дивитись, як Зоня їсть, особливо, коли бралася за будяка. Своїми рухливими губами оминаючи колючки, відгризала вершечок і далі, уже обернувши, як їй треба, жувала соковитий пагін і колючі молоденькі листочки, і червоні квіти… Все ж будякам щастило більше, ніж деревам -- потерпали лиш вершечки. Від Зониного обгризання будяки лише розросталися в ширину.
Те село, де жили Миросик і Зоня, було на пагорбі, а оболоня -- внизу, біля Коропця, малої річки на межі з Підгайцями, містечком, невеличким, як та річка… Дорога, оболоня, річка, місток, ставок, а на протилежному пагорбі – Підгайці…
«Общепіт» в системі радянських державних закладів був далеко не останнім, якщо не першим шанованим трудовим народом, ну, звісно ж після «Лєніна і Капеесесу». По усій території Підгаєць «совіцька власть», як її тут називали, першим ділом, «для задовольнєнія ростущих культурних потреб трудящихся» розмістила чайні, де чаю ніхто ніколи не замовляв, і «Закусочні», які ще якось виправдовували свою загальну назву, хоч кожна з них мала окрему. Одну з перших закусочних, в Підгайцях, влучно назвали в народі «Зеленим змієм», бо розмістили її в дощатому складі, пофарбованому в модний тоді темно-зелений колір. «Ромашка», «Берізка», ресторан «Явір»… найближче до тієї оболоні, де паслась коза Зоня, знаходилась «Ластівка», такий собі кіоск, де продавали періжки, пиво і…стограм випити, як казали «трудящіїся» – сам бог наказав. Довкола того кіоску була забетонована, накрита шифером площадка із столиками, занавішена фіранками. Розміщувалась та «Ластівка» в невеличкому парку, неподалік рибгоспівського ставу. Сторожі ставка мали , як тоді говорили, свою «точку»: коли впіймали нерозторопного рибалку, то було їм і стограм, і шмат ковбаси з хлібом… Стограм йшло «одним махом», хлібом, як правило, занюхували, ковбаси шматочок- другий з’їдали... Пиво на розлив на той час було недоброї якості ( казали, що його розводить водою продавщиця), але ж яке дешеве! Пляшкове міцніше, щоправда не завжди воно було, щей дорожче. За таких обставин на столах біля «Ластівки» завжди залишався хліб на тарілочці та пиво на денці, а інколи -- півбокала… Зазвичай, там збирались невеликі компанії – два чи три клієнти, іноді випадково виникали і «крупні п’янки», коли компанія не особливо грошовитих «трудящихся» уламували когось з «багатих трудящихся» ( після зарплати або дрібного підробітку, так званого калиму). Тоді вже і співали, і «морду били»… Одним словом – веселіше було.
Коза Зоня, освоївши оболоню, одного разу перебралася через дорогу та міст і сховалась за беріжок ставочка. Миросик довго її шукав, два рази був дома: Зоня любила тишком-нишком повернутись туди і з’їсти усе, що було насипано курям та ще й влізти на городі в капусту. От тоді… Добре, що батьки зранку до ночі були на роботі… Повертаючись вже другий раз з дому на оболоню, не на жарт наляканий Миросик нарешті запримітив з пагорба внизу, на блискучому тлі ставу, її чортячий профіль.
-- Фу! Щоб ти здохла!
Взагалі, білі кози були кращі, принаймні, було видно, коли їх нема, а та плямиста Зоня… Здається, он там щось чорно-сіре, певно, то коза… а насправді хитрунка вже в капусті, і то ще півбіди, коли у своїй, дома. Миросик тим часом сам, як те козеня, -- некерований, забавиться -- світа божого не бачить. Ще на оболоні завжди паслись дві-три корови… Він заздрив товаришу.
– Тобі добре -- корова на одному місці пасеться і така велика: далеко видно… а моя Зонька, як той чорт!
Зоня, перейшовши один раз через міст, тепер вже кожного разу сміливо йшла туди. Освоюючи нову територію, добралася аж до «Ластівки» та взялась нишпорити по столах, смакуючи залишками хліба…
– Миро! Диви! Твоя Зоня знов шпацерує до міста! – гукнув, сміючись, Миросиків товариш, завертаючи свою корову з пасовиська додому. І справді, коза, перейшовши міст, перетинала дорогу. Її чіткий рогатий профіль дріботів у напрямі ставу.
-- О зараза рогата! Щоб ти була здохла ще маленька! -- Миросик кинувся навздогін. Незнайшовши її на березі, зайшов у парк, – Зоню! Зоню! На! На! Маленька! -- Гукав він притворно лагідним голосочком і за мить, не знайшовши її, добавив сердито, – щоб тебе чорти вхопили!
Ще дорогою він виломив доброго прута
– Я тобі дам!
Знайшов Зоню біля "Ластівки". Весела компанія п’яничок, регочучи, годувала її хлібом та поїла пивом.
-- Ану чи буде пити?
-- Аво диви як п’є!
-- А ти казав, що пиво нездале!
Зоні пиво прийшлося до смаку. Миросик ледве відібрав її у веселої п’яної компанії та погнав додому, але вона весь час оберталась, норовлячи повернутись назад.
– Ах ти вредна заразо ! -- лупив її хлопець.
Вже аж на мості коза трохи втихомирилась і стала смирнішою. За мостом Миросик полегшено зітхнув: вже ми дома! -- і взявся гнати козу швидше, – я тобі дам пиво! Я тобі дам місто! Щоб ти здохла! Щоб тебе чорт вхопив!
Нараз коза, мотаючи головою, зупинилась і лягла… Миросик її вже й піднімав руками і бив - не вставала.
– Вставай, Зоню! -- хлопець кинув прута, -- ходи додому! -- благав.
Раптом вона витягула вперед свої ноги та поклала на них голову… Хлопець перелякався, сів коло неї, охопивши її за шию, раптом заплакав, – Зоню! Не помирай!
Десь через годину після того стривожена Миросикова мама знайшла Миросика в обнімку з Зонею по серед оболоні…
– Що сталося, синочку?
– Аво Зоня пішла до міста, а там коло «Ластівки» хлопи її пивом напояли! - хлопець заридав, – і тепер вона вмирає!
– Нічого їй не буде! Не плач! Ставай і йдемо!
Коза теж підвела голову…і встала.
Серпень 2012. с. Юрівка Вінницької…
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
МИРОСИК І ЗОНЯ
Зоня була всюдисущою та хитрішою за усіх тих кіз, котрих він пас. А за своє дитинство Миросик пас три кози та двоє козенят. Ті кози були білого кольору і їх добре і далеко було помітно на місцевості … лиш остання, Зоня, була чорненькою, з білими плямами… Ох! Перепадало ж йому, малому, за її витівки. То в чийсь город влізе, то комусь щепи обгризе -- найбільше любила вона вишневі. Вилізе передніми ратицями на стовбур тай смакує собі листя разом з молодими пагонами, а якщо невисоке деревце, то об’їсть усе, що може, ще й кору обгложе. Тож на оболоні за селом, де вона паслась, на рівні досяжності її зубів, не було живих ні деревця ,ні стебельця, ні листочка. Але, незважаючи на це, Миросик любив дивитись, як Зоня їсть, особливо, коли бралася за будяка. Своїми рухливими губами оминаючи колючки, відгризала вершечок і далі, уже обернувши, як їй треба, жувала соковитий пагін і колючі молоденькі листочки, і червоні квіти… Все ж будякам щастило більше, ніж деревам -- потерпали лиш вершечки. Від Зониного обгризання будяки лише розросталися в ширину.
Те село, де жили Миросик і Зоня, було на пагорбі, а оболоня -- внизу, біля Коропця, малої річки на межі з Підгайцями, містечком, невеличким, як та річка… Дорога, оболоня, річка, місток, ставок, а на протилежному пагорбі – Підгайці…
«Общепіт» в системі радянських державних закладів був далеко не останнім, якщо не першим шанованим трудовим народом, ну, звісно ж після «Лєніна і Капеесесу». По усій території Підгаєць «совіцька власть», як її тут називали, першим ділом, «для задовольнєнія ростущих культурних потреб трудящихся» розмістила чайні, де чаю ніхто ніколи не замовляв, і «Закусочні», які ще якось виправдовували свою загальну назву, хоч кожна з них мала окрему. Одну з перших закусочних, в Підгайцях, влучно назвали в народі «Зеленим змієм», бо розмістили її в дощатому складі, пофарбованому в модний тоді темно-зелений колір. «Ромашка», «Берізка», ресторан «Явір»… найближче до тієї оболоні, де паслась коза Зоня, знаходилась «Ластівка», такий собі кіоск, де продавали періжки, пиво і…стограм випити, як казали «трудящіїся» – сам бог наказав. Довкола того кіоску була забетонована, накрита шифером площадка із столиками, занавішена фіранками. Розміщувалась та «Ластівка» в невеличкому парку, неподалік рибгоспівського ставу. Сторожі ставка мали , як тоді говорили, свою «точку»: коли впіймали нерозторопного рибалку, то було їм і стограм, і шмат ковбаси з хлібом… Стограм йшло «одним махом», хлібом, як правило, занюхували, ковбаси шматочок- другий з’їдали... Пиво на розлив на той час було недоброї якості ( казали, що його розводить водою продавщиця), але ж яке дешеве! Пляшкове міцніше, щоправда не завжди воно було, щей дорожче. За таких обставин на столах біля «Ластівки» завжди залишався хліб на тарілочці та пиво на денці, а інколи -- півбокала… Зазвичай, там збирались невеликі компанії – два чи три клієнти, іноді випадково виникали і «крупні п’янки», коли компанія не особливо грошовитих «трудящихся» уламували когось з «багатих трудящихся» ( після зарплати або дрібного підробітку, так званого калиму). Тоді вже і співали, і «морду били»… Одним словом – веселіше було.
Коза Зоня, освоївши оболоню, одного разу перебралася через дорогу та міст і сховалась за беріжок ставочка. Миросик довго її шукав, два рази був дома: Зоня любила тишком-нишком повернутись туди і з’їсти усе, що було насипано курям та ще й влізти на городі в капусту. От тоді… Добре, що батьки зранку до ночі були на роботі… Повертаючись вже другий раз з дому на оболоню, не на жарт наляканий Миросик нарешті запримітив з пагорба внизу, на блискучому тлі ставу, її чортячий профіль.
-- Фу! Щоб ти здохла!
Взагалі, білі кози були кращі, принаймні, було видно, коли їх нема, а та плямиста Зоня… Здається, он там щось чорно-сіре, певно, то коза… а насправді хитрунка вже в капусті, і то ще півбіди, коли у своїй, дома. Миросик тим часом сам, як те козеня, -- некерований, забавиться -- світа божого не бачить. Ще на оболоні завжди паслись дві-три корови… Він заздрив товаришу.
– Тобі добре -- корова на одному місці пасеться і така велика: далеко видно… а моя Зонька, як той чорт!
Зоня, перейшовши один раз через міст, тепер вже кожного разу сміливо йшла туди. Освоюючи нову територію, добралася аж до «Ластівки» та взялась нишпорити по столах, смакуючи залишками хліба…
– Миро! Диви! Твоя Зоня знов шпацерує до міста! – гукнув, сміючись, Миросиків товариш, завертаючи свою корову з пасовиська додому. І справді, коза, перейшовши міст, перетинала дорогу. Її чіткий рогатий профіль дріботів у напрямі ставу.
-- О зараза рогата! Щоб ти була здохла ще маленька! -- Миросик кинувся навздогін. Незнайшовши її на березі, зайшов у парк, – Зоню! Зоню! На! На! Маленька! -- Гукав він притворно лагідним голосочком і за мить, не знайшовши її, добавив сердито, – щоб тебе чорти вхопили!
Ще дорогою він виломив доброго прута
– Я тобі дам!
Знайшов Зоню біля "Ластівки". Весела компанія п’яничок, регочучи, годувала її хлібом та поїла пивом.
-- Ану чи буде пити?
-- Аво диви як п’є!
-- А ти казав, що пиво нездале!
Зоні пиво прийшлося до смаку. Миросик ледве відібрав її у веселої п’яної компанії та погнав додому, але вона весь час оберталась, норовлячи повернутись назад.
– Ах ти вредна заразо ! -- лупив її хлопець.
Вже аж на мості коза трохи втихомирилась і стала смирнішою. За мостом Миросик полегшено зітхнув: вже ми дома! -- і взявся гнати козу швидше, – я тобі дам пиво! Я тобі дам місто! Щоб ти здохла! Щоб тебе чорт вхопив!
Нараз коза, мотаючи головою, зупинилась і лягла… Миросик її вже й піднімав руками і бив - не вставала.
– Вставай, Зоню! -- хлопець кинув прута, -- ходи додому! -- благав.
Раптом вона витягула вперед свої ноги та поклала на них голову… Хлопець перелякався, сів коло неї, охопивши її за шию, раптом заплакав, – Зоню! Не помирай!
Десь через годину після того стривожена Миросикова мама знайшла Миросика в обнімку з Зонею по серед оболоні…
– Що сталося, синочку?
– Аво Зоня пішла до міста, а там коло «Ластівки» хлопи її пивом напояли! - хлопець заридав, – і тепер вона вмирає!
– Нічого їй не буде! Не плач! Ставай і йдемо!
Коза теж підвела голову…і встала.
Серпень 2012. с. Юрівка Вінницької…
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"ОСІНЬ 12 - МАНДРИ В КОСМОСІ 26"
• Перейти на сторінку •
"МАНДРИ В КОСМОСІ 25. АНТИПАРОДІЇ. КОНДРАТЮК - КАПЕЛЮХ (вибрані тексти Поетичних Майстерень)."
• Перейти на сторінку •
"МАНДРИ В КОСМОСІ 25. АНТИПАРОДІЇ. КОНДРАТЮК - КАПЕЛЮХ (вибрані тексти Поетичних Майстерень)."
Про публікацію
