- Знаєте, чому у нашій країні суцільний безлад? От я вважаю, що все це через інстинкт самозбереження… Він є і у окремої людини, і у нації чи країни. Інколи вони вступають у протиріччя. І є ще одне поняття – честь. Саме наявність чи відсутність честі веде до того, яким саме інстинктом самозбереження буде керуватись людина, власним чи суспільним. Колись честь вважалась важливішою за особисте життя. Не будемо торкатися чоловічої чи жіночої честі, поговоримо про честь «мундира». Колись, зробивши вчинок, що призводив до безчестя, людина при владі закінчувала життя самогубством або йшла у відставку. Не скажу, що це будо дуже розповсюдженим явищем, але траплялось. Не будемо кровожерливими, у наш час відставки було б достатньо. Але як важко навести приклад, здається, навіть можна говорити про неможливість такого прикладу на наших теренах. Принаймні я такого не пам’ятаю. Зараз не змивають плями відставкою, їх приховують. «Захист» честі мундира полягає у тому, щоб не показати «брудну білизну» суспільству: судді не визнають перед суспільством непрофесійних чи незаконних дій один одного, лікарі, військові , та куди не сунься – те ж саме. Принцип «ворон ворону око не виклює» базується на особистому інстинкті самозбереження: «Я не висовуюсь, бо заклюють», "Я хочу, аби, у разі чого, мій зад прикрили, значить повинен прикривати інших». Одна моя знайома сказала, що зараз честі немає, замість неї зараз «понти», коли суб'єкт переймається не тим, як воно є насправді, а як виглядає для стороннього ока. Погоджуюсь з нею на всі сто. Як наслідок, маємо кругову поруку на всіх рівнях суспільства. Нащо працювати над рівнем власного професіоналізму, коли достатньо робити розумний вигляд, перекладати власні обов’язки і відповідальність на підлеглих, турбуватись не про користь справи, а про те, щоб у папірцях «комар носа не підточив»? У результаті роботу вчителя перевіряють люди, котрі часто-густо взагалі не здатні працювати з дітьми і показати вчителю приклад високопрофесійних дій, перевіряючі лікарняний заклад копирсаються у папірцях, але не поцікавляться у хворих, як і чим їх лікують чи як до них ставляться лікарі, комісія у ЖКХ теж далі папірців носа сунути не стане, і так далі у тому ж дусі. Та й для чого? «Поляни» накривати народ у нас вміє, розуміє, на якій козі до начальства під’їхати, аби проблем менше було. А чому? Тому що інстинкт самозбереження плюс «понти». І у тих, кого перевіряють, і у тих, хто перевіряє. «Понти» вимагають виглядати «круто», а «крутизна» вимагає грошей. І законних доходів на «понти» не вистачає, отже, можна порушити норми моралі і закону, головне не попастись – і яка там честь, місце цьому пережитку на звалищі історії...
А зараз спроектуємо це все на процес, котрий мав би бути виборами, але насправді є чимось іншим. Чим – шукайте слово самі. «Розпонтовані» політики не переймаються чесністю боротьби. Інстинкт самозбереження вимагає від них перемоги у будь-який засіб. При чому вони турбуються не тільки про власний добробут, а й про добробут своїх дітей. Виходить, маємо справу з інстинктом самозбереження роду, бо, набивши кармани за рахунок країни, це поріддя процвітатиме у будь-яких умовах і у будь-якій країні. І доведіть, що вони не патріоти. Патріоти, тільки власної кишені. Зараз взагалі розповсюдилась категорія, котра називає себе «людьми світу» і вважає поняття «країна» за непотріб, бо їхній патріотизм на собі закінчується, сарана - одне місце вижерли, забруднили, подались в інше. Але поки такі при владі, поговорити про країну люблять, бо ми з вами стільки грошей не маємо, аби бути «людьми світу», отже нам не все одно, що відбувається у місці, де ми живемо. От політики і грають на публіку. Маючи «понти» замість честі, до честі країни вони підходять з цієї ж позиції: не важливо, як насправді, головне зробити вигляд. І під красиві голосні заяви «під килимком» ведуть зовсім інші ігри. Приїжджає у місто «потрібний» депутат – і підприємства та організації отримують наказ делегувати у робочий час певну кількість працівників на зустріч. І цей наказ буде виконано, бо інстинкт самозбереження є, а з честю і чесністю проблеми. А приїде представник «неправильної» партії – і організації та установи отримають наказ провести у той час, коли має відбутись зустріч з виборцями, якісь наради чи інші заходи, а то й пряме попередження, що той, хто «засвітиться» на тій зустрічі, буде звільнений. Інстинкт самозбереження накаже більшості виконати і цей наказ. І ніяка преса не докопається, що такий наказ був. Чому? А тому що у преси теж є інстинкт самозбереження. Бо завжди можна знайти підстави для закриття газети чи програми: законних та підзаконних актів та інструкцій, що дозволяють тлумачення, як то буде потрібно, цілком достатньо, так що проблем не буде. Та й особисто журналісти є частиною суспільства, тож проблеми з честю у них такі ж. Кожен з нас такий: хоче, аби продавець, вчитель, лікар, начальник, сусід, бюрократи різні, політики були чесними, якісно робили свою справу, а собі вибачає і різні порушення, і недостатній рівень фаховості. А кому за це перед самим собою соромно? Попастись на гарячому боїмось, але не з-за сорому, ні: просто у цей момент хтось за наш рахунок в рай в’їде, аби, втоптавши того, хто попався, у бруд, самому піднятись і відволікти увагу від пушку на власному рильці. І я отут з вами з пустого в порожнє переливаю, а нададуть мені наказ вплинути на підлеглих, щоб правильно проголосували, і, що б я не думав, а наказ в виконувати буду, бо інстинкт самозбереження: без честі якось проживу, а дітей на ноги ніхто за мене не поставить, отже, здоров’я треба, гроші треба, посада моя треба, а до влади хто не прийде, а добра не буде, бо всі вони «люди світу». Але ж не всі такі, як я, а що, як набереться достатньо велика кількість народу, котрій накази та промивання мізків по барабану? Хоча на що я сподіваюсь… Знаєте, як отой єврей з анекдоту, коли вони домовились по пляшці горілки принести, в один казан злити, о потім пустити його по колу. Пробують, а в тім казані чистісінька вода. От і я так зі своїми сподіваннями. Мабуть, цей анекдот не про євреїв, а про нас: менталітет той же, бо, аби була честь, воду в казан лити під час виборів совість би не дозволила…