- А що це ви, куме, так на мене дивитесь, наче я вам гроші винен, а віддавати не хочу? Наче ж відучора між нами ніяка кішка не пробігала?
- Та то я не на вас, куме, то я так, про життя задумався.
- І що ж ото у вашому житті таке стало, що у вас вигляд, наче усі огірки у погребі позривали?
- Та будеш тут… Онука оце уже у перший клас іде, а вони ж у тому місті зранку по роботах як подались, так увечері тільки на порозі з’явились. А дитину ж і провести, і зустріти, і прослідкувати, що воно там у тих зошитах пише… Кажу їм, давайте її до нас, ми її стільки гляділи, то вже перший клас якось подужаємо. А син уперся, ні, і все. Каже: «Що то у вас там за школа, коли досі туалет на вулиці, а це навіть у минулому сторіччі відсталістю було...»
- Так то і наш директор так минулого року казав. А поїздив по начальству, а там, у який кабінет не поткнись, а вони йому «Криза!» - та й по тому. Ще й догану собі якусь наїздив, то тепер мовчить, наче язика окропом обварив. Тільки головою киває, як начальство приїжджає.
- Криза… я, куме, не можу зрозуміти ту кризу. От, коли у нас з вами справи не клеяться, що ми робимо? Пояси затягли, і давай розгрібати. І ніяких тобі витребеньок. Я так розумію, що країна – це наче родина, тільки дуже велика. А газета – це щось на зразок листів від дальніх родичів, щоб ми знали, як у них справи йдуть. А я ж теперки підкований, мені син свій старий комп’ютер привіз, до Інтернету підключив і навчив там різні новини вишукувати. Тепер у мене комп’ютер за газету. І весь час там у новинах мусолять, що Україна у якогось МВФ хоче у борг взяти. І що ми у боргах вже, як свиня в багнюці: по самі вуха. Виходить, грошей у нас справді не вистачає. То наче й і немає за що той теплий туалет у школі збудувати. Та воно наче і по нас, куме, видно:і пенсія, і так без діла не сидимо,поросята там, городина тамочки усяка, а розжитися якось не виходить. А от, в той же час, читаю я й інші новини, і вони якось ні з кризою, ні з іншими труднощами нашої країни не стикуються. То про те, як парламенту за скажені ціни фрукти та овочі імпортні купують. У мене б купили, я б їм за такі гроші кожну ягідку бантиком обв’язав… То про те, скільки грошви президент на ремонт дачі витратив. Я так думаю, куме, що тих грошей вистачило б у кожній школі не тільки теплий туалет зробити… А оце ось вичитав, що Національний Банк України закупив собі для відпочинку якісь імпортні меблі. І у мене до того банку одразу купа питань. По-перше, який, в біса, може бути відпочинок, якщо ти в боргах, як бродяча собака в блохах? По-друге, брати в борг і тринькати не на справу, а на різні витребеньки – ніяк не годиться. А по-третє, ну якщо вже вам припекло так ті меблі купувати, то невже у нашій країні меблів не роблять? Та, думаю, за ті кошти, що пішли за кордон, у нас би тут їм і гвіздочки позолотили, якщо б напряму з власником фірми справу мали… Виходить, для одних – криза, а інші жирують собі, як мушва на гної? Ну так я оте все читаю, куме, і думаю: а чи є ота криза насправді, чи то все казочка на наші з вами вуха, щоб сиділи собі мовчки і не рипались?
- Та ні, криза, мабуть таки,куме,є. Про Грецію ж ото чули? Наче вона через ту кризу вже й острівець якийсь ладна продати. Кажуть, вже й покупець є. Плітки ходять, що з наших, з українців. А що, куме, то не ви там з кумою маєточок собі обладнати збираєтесь?
- Я, куме, я, а то ж хто. Як пенсію збільшили, так гаманець по швах і поповз, хотів було нові гумові чоботи купити, а потім, думаю, ну їх, ті чоботи, у них працювати треба, краще вже острівець придбати. Будете до мене у гості їздити. Бачите який я куме: син з сім’єю у місті по чужим квартирам поневіряється, бо тут же у нас роботи йому за фахом немає, а я острови купую.
- Ох уже ті пенсії. Ростуть-ростуть, а користі ніякої. Це вже закономірність, доведена життям: як тільки пенсії додають, чекай якоїсь халепи з цінами, та такої, що у перерахунку виявляється, що маєш ще менше, аніж було. Звідки вона береться, ота закономірність, га?
- Наївна ви, куме, людина. Уявіть собі, що держава – то одна особа з купою кишень. У одній кишені ми, пенсіонери, сидимо, в другій вчителі та школи, в третій медпрацівники і так далі. І є в тієї особи скількись грошей, але на всі кармани не вистачає. А треба, щоб гроші в усіх кишенях були, та ще й необхідно збільшувати при цьому їхню кількість. Логічно було б, аби та особа почала витрачати менше, а заробляти більше, але не виходить у неї, бо то імпортну малину жере, то «сідало» собі дороге купує, а заробити не вміє. От вона, та особа, ті гроші, що у неї є, весь час по карманах і перекладає, і доводиться їй, аби встигнути, щоб за місяць гроші в усіх карманах побували, вигадувати, на якій підставі і з якого кармана їх швиденько назад висмикнути. А ви кажете, пенсії ростуть…
- А ти, куме, от скажи, пішов би у президенти?
- Ні, не пішов би, куме. Я людина конкретна, по мені, так кожний злодій і порушник закону у тюрмі сидіти повинен, а ви, куме, неліцензійну самогонку женете, змушений буду вас посадити. А з ким я тоді чарочку перехилю? А у прем’єри кого брати? Ой, куме, моя перша леді на горизонті, ховайте пляшку, бо буде нам з вами повний імпічмент…