Вночі була шалена злива,
така ж, як звір у грудях зліва,
що в серце вріс і стане мною,
якщо я відчай не загою
від болю за розп’яті крила
надії, що землі зоріла,
землі ось цій, до згуби любій.
Іуда їй цілує губи,
а я не здатна захистити,
адже іуда - ти і діти
твої, мій друже-брате-злодій:
вітрил чатуєш вражих лодій,
бо запродав свої за гроші
чужинські - власні не хороші.
Це ти не дбав про їхню ціну,
землі своєї вражий сину…
У хмар важкі та довгі гриви
аж по землі стелились. Злива
манила блискавкою стати,
мечем караючим у свято
шаленства волі й влади миті,
коли водою з неба змиті
усі «не вбий», бо право хмари
творити злі і добрі чари.
А всеньким небом блискавиці
стікали в землю медом. Криця
Так само сяє, як гаряча…
О, земле рідна, де ж та вдача,
в якій твоїй живе дитині,
що здатна прапор жовто-синій
підняти з бруду і ганьби
і вийти з темної доби
у час, де розквіт, сила й слава
народу нашого й держави?
І бився грім у вікна й стіни:
Земля будила совість сина…