присвята М. Дудкевич

А у мене був ти - був у буднях, омитих огнями.
Небо рвалось од куль, але чудo, що в мене був ти!
Чи зуміла б інaкше згорьовані ріки та ями
переплисти навпросіч? де взяла б наснагу гребти?

З чакри волі відкритої плакало плавлене небо,
бойової стежі перетягнена трісла струна.
Обвалилася скеля незрима між нами- та ще й бо-
стільки струсів у долі. А я...я...я - майже жона.

День полуднював сонцем, а світ ясновидив дощами.
По розпечених обріях гусла тривога...набіг!
А на чатах у доль світлокрильців ясні діаграми
вібрували на сполох. Полон...в душу ядерний сніг!

Ти мені залишив дві розлучні, солоні сльозини-
віддаю іх тобі крізь роки - тільки ти не береш...
пропікають донині росою - Бог бачить - не винна
я, що долі - дві річеньки - морем не стали, авжеж.

Я забула у серці твоєму невтолену спрагу-
Доливаєш водою, Схолоджуєш...знаю- дарма!
По пилинці зірковій збираєш із з неба відвагу:
краєм ока зирнути в дорогу, котрої нема.

Назавжди утопив у мені свої обрії чисті,
заблакитнивши мрії - донебна бувальщина ця
Чорнокруки висотують з мене кохання намисто-
виривають із тебе -і тому немає кінця.

Я у тебе вдихнула життя незачатого цвіту-
з позачасся його відбираю- а ти не даєш!
Як же,як вколисати любов у серцях несповиту?
де та Доля забігла у нетрі безвіддя? - Ну, де ж?

Здійнялась наша стежка повітряно змієм у висі -
Та, що ми обіцяли леліяти і вберегти
від нападників...ось покотилась муравка в ірисі,
по слідах проминулого... щастя! - у мене був Ти!