Весна прийшла, весна у землю сіяла надію, щастя, радість і добро,
Цвіло усе, що мало мрію вижити. Біда одна, що жито не цвіло.

І не тому, що вражі коні й вершники топтали колос у часи війни,
Бо чоловік у чоловіка смертного забрав зерно. Залишив бур’яни.

Не сонце пеклом землю переповнило, не заливали грози та дощі –
То чоловік посіяв нині вогнище, щоб завтра попіл смерті загребти.

А йшла весна, раділа і леліяла у небі ласку, щирість і любов,
А на землі – мов душі неприкаяні, ребристі люди. Застигає кров.

І, як отак собі коли подумаєш, гуманності душі наперекір,
Невже правдиво, що під сонцем Божеським людина завжди є людині звір?