Холодного ранку, місяця
В якому опадали листя
Передчасно
І так не вчасно
бо несподівано й зарано
помирали-від нестерпної тиші
люди
які доживали останні дні під
сумним і хворо-жовтавим сонцем
а ще скляним під
мутним
запітнілим від цигаркового дихання
куполом
ти повинен памятати
на наших побаченнях, походеньках до театру
на всіх моїх улюблених виставах
ті, чудні,посторонні, були
тендітними балеринами у сніжних сувенірах
з танцюючим лапатим снігом
бутафорними сценами
трагікомічними поглядами і проханням
якнайдовше залишитись
й співчутливо плескати

А їм ще супроводжували «Самотністю»
Soledad на кінчиках смичків і пальцях піаніста
Затамовуючи і проковтуючи дихання
Спостерігали за пантомімами по ту сторону
Майже-вакуума. Де під уявлення звуку
Бліді лицедії витворяли дію й пристосовували
Не до ритму не танець. Набір механічних ускладнених рухів.

Краще б підігравали 20-ту Шопенівську прелюдію
Під її три лінійки можна вмирати
Трьома фазами. У трьох змінах динаміки
Гучності й насиченості
Естетично згасати
І не потрібно жодних пишностей
Жодних сліз чи співчуття
Образ похоронної процесії
Віддаляється в передостанньому такті
За пізньо-осінньою. У спогадах –
Прошлорічною мрякою.

Давай будемо закоханими у цю мелодію
В якій залишається все менше
і менше когось
Окрім нас двох. Що прокручують все
У мета-змісті. І в просторі. Але тільки не в часі.
Всі закони діалектики у музиці
Хай будуть на одну межу зрушені
Все лишнє – замовчано
З крапкою
паузою
Залишу тебе собі як улюблену
дисонансну ноту бревіс
До якої циклічно вертатиму
Без розумних на те причин

Писатиму тобі записки
Зашифровані у 5-ти лінійних станах
Закодовані. за семіотичними ключами
Про єдине, що варте здогадок
І ностальгічних згадок
Я не любила тебе
Цілком і настільки
щоб співзвучно
Найніжнішій
C-minor-ній тональності