Якось ввечір стрілись в парку троє подруг знову.
Хто про що, а ті про хлопців мали там розмову:
- Я і так, і так стараюсь. Лізу аж зі шкіри.
Стільки хлопців їй знаходжу. Все для тої Іри.
Слів у мене вже немає – каже Любі Таня –
Жоден Ірі не підходить. Вічно є питання.
Тут озвалась врешті Іра: - То не те, що треба.
Той малий і досить повний. В цього – шкіра й ребра.
Інший - дурень, хоч і красень. Той скупий і гордий.
Цей пияк, нікчема й бабник. Пень старий, негодний.
Хочу я, щоб був стрункий. Гарний, модний, дужий.
Лиш мене одну любив. До інших всіх байдужий.
Звісно б мав дохід постійний. Їв та пив у міру.
Менше всюди носа пхав. І більше слухав Іру.
Люба й Таня вдвох гегочуть. Сміх їм зводить зуби.
- Що смішного в цьому є? – питає Іра в Люби.
- Знаєм хлопця ми такого, - кажуть ті Ірині –
Ідеальним точно бУде … манекен з вітрини.