Холодні вулиці обпалювали серце,
Таке вразливе до потворних слів.
Будинки німі не могли помогти.
Їхній сум був щонайщирішим.

З неба сипалися краплі вологи,
Котрою гидують, наче то є кров.
Обшарпані пороги під’їздів чекали
На нових пройдисвітів з брудним взуттям.

Було тихо, не чутно балачок
Якихось повій, що вертаються з танців.
Ось так найстрашніше наодинці
Із собою вести такі діалоги.

Ринутись би вдалину простору
І там подивитися на жалюгідних
Кар’єристів і начальників, котрі
Власний мізер прикривають важливістю.

Глянув би я на «володарів життя»
В останній їх час перед смертю.
І посміявся б від душі над їхньою
Впевненістю у своїй неперевершеності.

Якби ж я слухав когось, то, може, був би
Вже досі менеджером середньої ланки.
Протирав би штани в офісі, чекаючи
Що секретарка розставить свої ноги.

А,може, був би офіцером. З честю
Я б пив у всіх генделях стоячи
Непохитно за систему і Батьківщину,
Доки мене б не винесли вперед ногами.

Але я горджуся, справді, тим усім,
Що я робив і роблю. Бо це є моя душа,
В котру багато хто хоче плюнути.
Я й не проти. Плюйте! Лише витягніть

Язик з чужого заду перед цим,
Бо незручно буде вам вершити
Ваше слиняве правосуддя наді мною,
О, нащадки рабів ви безпробудних !

Скільки ж ви породили, холодні міста,
Всяких нечистих і праведних !
Але все одно об вас витирають всі ноги,
Бо звикли ми в хлівах своїх жити безальтернативних.