Малесенька дівчинка сиділа в вікні,
Маленькими ручками сльози втирала.
Дивилась на сніг, і сніжинки рясні,
Вона Миколая святого чекала.
А їй лиш п’ять років. Та серце болить,
Адже в дитбудинку так важко прожити.
І ось ця малеча, тихенько сидить,
І щось починає собі говорити:
« Не хочу цукерків і подарунків,
Я можу назад дати все Миколаю!
Мені лиш потрібні її поцілунки,
Я маму свою дуже довго чекаю!
Я хочу її міцно-міцно обняти,
Хоча і ніколи не бачила мами ….
Та я тільки можу її уявляти…
Вона мені часто приходила з снами….»
Сніжинки кружляли, у просторі нічки….
Із сумом вони чули тихі благання.
І сльози – горошки котились із щічки,
Летіли до Бога палкі сподівання.
Наступного дня, коли ранок іскрився,
Її розбудили, розплющила очі.
А сон кольоровий так чітко наснився!
«- Швиденько збирайся, тебе бачити хочуть!»
Дитина побігла, і сльози втирала,
Зайшла у кімнату, стала тихенько.
«Ну ось, познайомся – прийшла твоя мама!»
«-Чого ж ти стоїш? Йди до мене , маленька!»
І смуток і радість в» єдино змішались,
Тепер і у дівчинки буде сім’я.
Вона тільки глянула і запитала:
«Це справді не сон? Ти насправді моя?»

************************************
Пройшло 20 літ. Знов поріг дитбудинку,
На нього ступила малеча таж сама.
Та це вже доросла, і лагідна жінка,
Для когось сьогодні вона стане мама.
І кинула погляд в вікно - враз застигла,
Побачила очі, печаль, дивну втому.
Швиденько туди, до дитини побігла,
«-Збирайся рідненька , ходімо додому!»