В мовчанні затаєних дум січневластя
я чую дрижання небесних річок
і знов пропускаю крізь себе причастя,
мов звуки, що вирвав із неба смичок.
Проходжу у світло, крізь морок спокуси,
крізь вибір земний кармоточних мечів,
а небо душі все кида землетруси,
а небо збирає своїх слухачів.
Крізь мене проходять дванадцять енергій,
крізь мене проходять іще і твої,
бо я відчуваю аксонами нервів
тремтіння води і Господні бої.
Готую для слів із небес переховок,
готую для світла у серці тайник…
І чую дрижання дерев-зарисовок,
що врізав мороз у нічний путівник.
Злітають у небо смичкові сонати,
виблискує світло далеких зірок,
що просять із неба: «кохати…, кохати…»
Та після причастя у гріх новий крок…