(з Езопа)
Бабуся, що замолоду в розкоші жила,
Йшла якось до знайомих в гості,
Пташки їй співом вказували шлях,
Пшеничний колос нахилявсь стеблом
І сивизну вітрик куйовдив.
Ще при здоров’ї, бабуся без утоми йшла,
Та ось на роздоріжжі раптом зупинилась:
Незвична пляшка. Закоркована.
Гурманкою була. Отож ,відкрила... Порожня.
«Нічого. Хоч дізнаюсь, що ж там таке було»,-
Сказала, притулила шийку до губ.
Вдихнула й мало не зомліла.
На моріжок присіла.
Йти далі-вже не сила. Очі заплющила...
І спогади з далеких літ, немов хмаринки, попливли.
І як один – коли була ще зовсім молодою...
Прокинулась десь запівніч. Роса збудила.
І замість в гості йти подризала додому.
P.S.
Як намірам минуле стане на заваді,
Не варт тонути в нім. Слід просто забувати.