Пізній вечір. Учитель я.
По шибках б’ють гілляки злісно.
У хазяйки реве теля.
Проводи все іскрять провислі.

Я, як істинний мазохіст,
Так над зошитами мордуюсь:
Все шукаю глибинний зміст
Там, де світить глобальна дурість.

Раптом зблиснуло світло – й ніч
Знов – укотре! – щось вийшло з ладу.
Зник у сутінках комунізм,
Залишивши радянську владу.

“Брехунця” я зараз ввімкнув,
Щоб від мене миші відстали.
“Скільки збитків моральних, – почув, –
У тридцятих завдав нам Сталін...”

В грудях віра тверда росла
На словесних дріжджах прогресів...
Нащо, вітре, ти півсела
Кинув знов у пітьму репресій?..

Хоч мине не один ще день,
Та лютуєш ти, вітре, всує:
Все ж колись електрик прийде
Й комунізм реабілітує...

Лиш по вулиці, де голова,
Сяє світло. Повний порядок.
Відвернись, моя голова!
Ти ж не проти радянської влади.

27-30 січня 1989 року

Це щастя, що нині ті, кому до тридцяти чи трохи за тридцять, не знають "крилатої" формули В. І. Ульянова (Леніна): "Комунізм - це радянська влада плюс електрифікація всієї країни". А без неї вірш трохи "не прозорий".
Колись заохочували вживання називного відмінка замість кличного при звертанні. Це була майже норма, "равнєніє на старшево брата". Тож уже не мінятиму. Вірш пішов у люди таким, яким є. Пам"ятка епохи...