Хоч критик скаже: «Тема не нова», –
Відмовитись від неї я не можу.
Візьму старі, знецінені слова
І ними вічну тему потривожу.
Столітні рими витягну я знов
На світ – з літературного музею…
Жили-були… Вона і він. Любов.
Вона пишалась ним. Він марив нею.
Як грім серед ясного дня: війна!
І він не ждав повістки з військкомату,
Пішов у пекло бою.
А вона –
Сестрою до армійського санбату.
В содомі днів губилися листи.
Любовний клич глушила канонада.
Але обом вчувалося: «Прости…»,
А не «Прощай…».
І в тім була відрада.
У травні закінчилися бої.
Бійці вином вгамовували спрагу.
Він був щасливий!
Він зустрів її
В Берліні, на розвалищі рейхстагу.
А далі – що?
Весілля, і – сім’я…
І – діти…
І – країни відбудова…
На цьому й крапку ставити б.
Та я…
Я не сказав останнього ще слова.
Насправді ж бо не так воно було.
На жаль, я в цьому вірші помилився…
Він у бою поліг за те село,
В якому я пізніше народився.
Мені болить, хоч не моя вина
У тій тяжкій і непоправній втраті:
До перемоги не дійшла й вона –
Померла в польовому медсанбаті.
Нема обох…
Але жива ЛЮБОВ.
Жива – до сліз!
До стогону і щему!
І всі поети світу
Знов і знов
Обновлюють в поемах вічну тему.


1986