Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Наче ми вже переспали.
Проте навіть як кого звати
Ми тоді ще не знали.
Твоє розкішне волосся
Мене всього огортало,
Й мені не було потрібне
Попасти під стріли небесних армад.
Потрапити в сіті, болючу неволю,
Під обстріли грізних ворожих гармат.
Попасти під дощ - це везіння чи кара,
Це поклик небес чи прокляття століть?
Пасеться далеко спокійн
Тікають тіні вслід за снігом
Ніч розчиняється в вині
Чуття ховаються під кригу
Віддай таємне самоті
На зберігання безстрокове
Гріхів лічильник - в каятті
Навколо калюжечки спирту сирого
сидять таргани В’ячеслав та Серьога,
і перший, відомий між друзів як Слава,
кумпана по вусиках гладить ласкаво:
– Ну що ти, Серього! Не бачу причини!
Боже
у серці зболілім
хоч я
твої прикрощі
а ти
мої крила
Коли усе навколо затихає,
І сняться сни небачені, пророчі,
І марить поле вільне і безкрає.
Від марноти, від торгу і базару
Ти утечеш у ніч, святі пенати,
У ній зустрінеш звістку чи примару,
що лишатися в дурнях якось вже й незручно:
«Дозволь собаці лапу покласти на стіл, то вона увесь готова захопити».
«Добре говорить, а зле робить».
Чи, може, ми й справді «мудрі потім»?
«Шукаємо мудрість
хай ми зістарились обоє
невідомий воїне
снідають – новини днесь
телек діти поруч десь
ще в утробі – скоро мрець
куля й шолом нанівець
Краса природня і холодна сила.
Але для нас біду вона несе,
Вкраїна мов од горя посивіла.
Не сміх дітей, а горе матерів.
Землі здригання від ракет, шахедів.
Ну хто б тебе, Вкраїнонько, зігрів?
Коли саме, в який день будуть помирати.
Ото якось Бог спустивсь, взяв людську подобу,
Подивитись захотів, що ж рід людський робить.
Іде, бачить дід старий тин собі ладнає,
Патики лиш де-не-де в землю устромляє
в догоду занепаду плину.
Та я, от дивак, дотепер
нас поміж шукаю Людину.
Шукаю, і мрію знайти
подій серед, надто розхожих.
Та мрії спливають, із тим
Руки складені у форму для молитви.
Та слова, що виринають звідкись,
мають смак прогірклий та бридкий.
Хочеться картати – нам за що?
Скільки можна? Скільки ще? Де брати
сили відмовлятись помирати
Немовби пароксизми випадковості.
Впаду у сніг чи в зелень-мураву,
Впаду в надію ледь іще живу.
І стану крапкою у дивній повісті,
Немов непогасимий спалах совісті.
Я дива жду в задушливій буденності.
Під ногами порипує в тих,
Кого холод злякати не зміг
І не змусив гуляти не йти.
А надворі - сама білизна
Проти сонця блищить, наче скло, -
Тішить очі мої дотемна
Вкрите снігом промерзле село...
Освітлюють і умирають.
Кохання всевишнє пройде крізь віки -
Без нього життя немає.
У небі яріє там зірка твоя -
Дощ, хмари, туман пробиває.
Вона мені денно і нощно сія -
Допоки їм я суп.
Варення буду їсти сам,
Я прожену осу.
Осу я миттю зачавлю,
Вона поганий гість
Чого осу я не люблю?
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Скляний берег
В парку МакКеррічер, поблизу міста Форт Бреґґ (США, штат Каліфорнія) існує пляж, на якому замість піску, берег встелений різнокольоровими скляними камінцями. Ні, це не диво природи. Хоча природа доклала достатньо зусиль, щоб колишнє сміття стало дивною прикрасою цього пляжу. Не обійшлося і без допомоги людей, які зрозумівши помилку минулого - прибрали більшу частину сміття з цих берегів.
Все почалося з того, що із 1949 року, тут був гігантський смітник, на який звозили старі автомобілі, промислове сміття та відпрацьовану техніку. Але в 1967 році, помилку зрозуміли, і смітник спочатку закрили, а потім прибрали. На березі залишались лише дрібні його залишки та бите скло. Через десятиліття скло перетворилося на різнокольорові, витесані морською водою, камінці.
Вже починаючи з 80-х років, це місце стало приваблювати відвідувачів і «народних умільців», які почали використовувати ці камінчики для прикрас. А починаючи з 2002 року Скляний пляж (як офіційно він тепер називається), стали відносити до території парку. Пляж був повністю прибраний від зайвого сміття, але інколи можна натрапити на поодинокий металевий предмет, що нагадає про колишнє минуле цього місця.
Сюди щорічно приїжджає багато відвідувачів. І навіть можна захватити з собою декілька камінчиків, хоча це тепер заборонено законом - заповідна зона. )
Колись і скло стає мов цінний камінь
(Нечасто, зрідка, винятково так).
В солоних хвилях, ця сучасна гавань -
Людське сміття, карбоване в літах.
Красивий берег наче самоцвіти –
Страшне минуле зникло, вже пройшло.
Мов компроміс у прагненнях змінити
Й своїх помилок виправити тло.
Чи знайде скільки виправдань природа?
Вже інших місць, не тільки берегів.
Казково тут, дивитись насолода,
Якщо смітник із пам’яті зітлів.
Цей світ милує очі. Як чудово!
Лиш брухт деінде. Може дежавю?).
Сумують краби у скляному домі,
Без нарікань на долю вже свою.
7.10.2012 (14.10.2012)
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
