Книгу свого Буття кожен сам написати повинен.
Аз – мов людство: спочатку язичник, тепер – до Христа.
І у долі моїй, як в мізку: ціле плетиво звивин.
А падіння мого глибина – висота.

І душа – то дитина, то старець у тисячу років,
Що дитина також... якщо жив так, як совість велить.
А молитва й поезія з неї зніматимуть вроки
І уроки беруть похвали і хули.

Все вже в долі було – чорна слава і біле прокляття,
В спину «дружні» ножі й «на удачу» високі свічки.
То ж мій шлях до зорі нагадає стеблину латаття –
Вертикально до вічно сумної ріки.

Інтернет, інтернат... віртуальні й реальні глибини.
Під плодами важкими, як доля, ламається віть.
Я печаль свою всю випив з болем до дна з горловини.
І тепер мені добре, бо збоку печаль, не в крові.

Біси крутять її в дикім танці дитячим азартом.
Я не їхній тепер.
І в мені тихе світло щемить.
Більш не гратиму, грішний, із долею в шахи і карти,
Більш не хочу сивуху у прірвах пекельних дудлить.

Сповідався я другові...
Друг мене зрадив підленько.
Сповідався священику, морю, вечірній зорі...
І світало в душі – наче Бога побачив чи неньку,
Наче блудного песика вдома зігрів.

Народився метелик мойого новенького щастя.
Сам навчиться літати.
Не можна йому помагать...

Книгу свого Буття відкриваю й закреслюю часто
І молюся тепер, де раніше кричав «Твою... мать!..»