Тужавіє душа від того, які метаморфози стаються з колись близькими і, здавалось, рідними людьми...
Чужина відчужує... Віддаляє, відштовхує, віднаджує від колись свого, рідного, любого, потрібного. Своє стає чужим. А чуже... своїм?
Моя баба, якби встала, небіжечка, з того світу, та подивился на сей зчуженілий, де найрідніші, найближчі не чують радости і потреби одні в одних, то бідна заплакала би з розпуки, не впізнаючи своєї рідної крови, що перебовталась, перекаламутилась із якимось диким вірусом байдужости. Що її нащадки, ще не цілком далекі помежи собою, але уже цілком не близькі. Втім, вона ще застала початку кінця...
Сумно, коли нема потреби у спілкуванні, родичанні, сходинах, обіймах, поцілунках.
До речі, про останні...
Нині настала дивна мода. Звідки занесена, ким прищеплена? Нині замість привітального теплого, щирого родинного цілунку є лише, ніби за примус, скупий нахил з примарним дотиком до щоки "цілованого" чи "цілувальника" із театральним голосним цмоком у повітря побіч вуха чужо_рідного родича. У сю мить, як таке трапляється, мені здається я чую, як межи нами спалахує невидима, але відчутна блискавка, що лупить сухим, тріскучим розрядом між двох, колись пра-пра-рідних енергостихій. І вже ніколи цим енергіям не сплестися в туге родинне перевесло, бо волокна його порозходились, порозлазились, як намоклий під дією води папір...
Ми ще будемо вважатись родичами. Ще будемо сходитись на весіллях і похоронах з поминками. Може зрідка, як за диво, пити разом каву і вести світські бесіди ні про що... Але між нас не буде найвагомішого, найголовнішого у родинних стосунках - тепла.
І нема на те ради. Бо мало того, що на хоробу є лік, коли нема охоти до одужання...
2013р.