На площі залізничного двірця
шукають долі зустріч і розлука –
поєднують і рознімають руки,
віддалюють і зближують серця.

Тут кроки відраховує хідник
в чужий, душею не обжитий простір,
де всі ми почуваємось як гості,
вдивляючись в обличчя далини.

Приїхавши, хтось думає, що тут
віднайде врешті-решт порозуміння,
збере своє розкидане каміння
і вилікує тиху самоту.

Хтось їде звідси у широкий світ,
думки узявши мовби цінні речі.
А хтось, не усвідомлюючи втечі,
біжить від себе знов і вірить в міт.

Та кожний на своєму острівці,
як пара, що цілується на сходах,
між "тут" і "там", в тунелі переходу,
на розстані шляхів і манівців...

Старий двірець – у круговерті душ,
людських ілюзій, суджень і оцінок,
життів і перегорнутих сторінок,
очей, говірок і валіз довкруж.