…і стіл – не стіл, а мумія жирафа.
І кут – не кут, а зоряний горох,
поставлений навколішки. Плоть граппи
у келишку. Розтріпані кульбаби.
У чайному будиночку для трьох –

все вмеблювання. Цідить муха писком
пронизливу елегію новин.
Сорочка – як надірвана записка –
на вішаку. Прощання одаліски
із вершником без хмілю й голови

лежить, неначе жолудь, у кишені,
із ладанкою, діркою й життям,
дірявим також. Цвяхи у свячену
вологу стін годинник пхає. Чемно
падуть ті цвяхи. Музика – ще та, –

ганчіркою столезою – по вухах…
Хто б від такої не схотів піти?
Чортополох у вікна морок буха.
У дзеркалі – циклон та груповуха.
І вся любов – Сізіфові понти.

І – шабаш. Й шарудіння «квітів» Босха
із ніжності-покійника в вустах
дверей. І хилитається кокосом
підстельне небо. Й входить голос босий
у скиглення у трубку, як в міста

заходять жебраки. Такі смакоти
до чаю – хоч із маслом їх жери,
у білому, святкуючи свободу –
таку прекрасну, як і ти достоту,
таку, що – боже збав і відведи.

Хай буде! Стіл – жираф. Цікавий. Довгий.
Хай буде кут – як місце для покут.
Кульбаби і кропиви на порогах.
Ходіння в бородаті епілоги,
де всі надії хором розіпнуть.

Хай губи – чорні від чаїв. Хай – віхи
чортополохів – ув очах. Хай ти –
в будинку, де на всіх не стане – дихать…
Облиш, Сізіфе! То не мука – втіха –
коли ще обираєш, чи піти…



2013