Стоїть весільна осінь на порозі.
Іду з корчми у церкву, бо відпив...
Перетасую ворогів і грози.
Одних простив, а тих перехрестив.

Усмішки наші – вже черлені шрами,
Подібні – як покійник і дитя,
Що йде по колу: з мами і до мами,
Набувшись, як удома, у гостях.

Ламає нас життя і гне, як лози.
Не зломить що – те загартує дух,
Як тіло загартовують морози,
Як грози – яворину молоду.

Я вже також йду там, де треба небу...
Люблю Христа, що з храму гнав бариг.
Роблю, що хочу, а не те, що треба,
Сподобившись тим самим дітвори...

Повстав я проти себе словом-тілом,
Нічні глибини переживши вщерть.
Покаявся.
Живу тепер набіло.
Люблю життя і поважаю смерть.

Мене уже ти не перенатуриш.
Моє веселе горе не проп’єш.
Бісівське чмо мене ломило з дуру.

Те чмо пропало.
Я ж навіки є.