Знаєш, все так дивно,
Тебе нема, спустів наш дім,
і стало все тепер так тихо,
і вітер віє чимось злим.
Один в кімнаті тихо ходжу,
Де ніжно квітла в нас любов,
Тебе нема і місце в серці,
заповнили і сльози й кров.
Тебе нема, у цьому домі,
Він був же наш, тепер нічий,
Він був просякнутий любов’ю,
А що тепер? Лишився біль...?
І ті безмежні миті щастя,
щасливий перший наш приїзд,
А пам’ятаєш, як ми разом...
В нім мріяли про щастя дні?
Ти помниш те, як ми мов пташки,
звивали радості гніздо?
Ти пам’ятаєш...? ні забула...
Забула все, ти вже пішла,
То все пройшло пішло в минуле,
Тепер любові тут нема.
Нема тут мрій, нема надії,
Лишився холод, пустота.
Тебе нема і вже не буде,
Не буде всього що було,
Та ти живи, й нехай же мрії,
твої не згаснуть як мої,
та ти живи не обертайся,
нехай лишуся я один,
В коханні я тобі признався,
а в ненависті не признаюсь ні.
Нехай все буде як ти хочеш,
нехай зі мною біль іде,
А як згадаєш, чи вертатись?
ти не питай цього мене.
Ти як згадаєш, то й забудься,
Про світлі миті що були,
Їх так багато що змішались,
вони з сумбурністю сих дів.
ти все забула й не згадаєш,
та пам’ятати буду я,
нехай, мені лиши страждання,
а ти із щастям йди в життя.

2008