+
Нічний косар у полі наді мною
лишив по собі блискітки стерні.
Його коса – блискуча параноя,
яка щораз ввижається мені.

У тому полі колосом стриміти,
рости крізь ніч – в поезію, у міти,
чекати – тілом! – кроків косаря.
А перед ранком вкритися росою,
лягти в покіс під срібною косою,
щоб там, де ріс, родилася зоря.


++
Всі великодні вислови – крилаті.
Всі яйця – потенційні крашанки.
Усі поети – хворі у палаті,
а санітари – родичі й жінки.

Зо дня у день себе самого грати,
чекати слів, дивитися за ґрати,
шукати сенс в римованій борні,
довкола себе ширити пустелю,
із ночі в ніч дивитися у стелю,
яка щомиті важчає мені.


+++
Між нами все лишається насподі,
а на поверхні – тиша і мара.
Всі почуття і дотики – на потім,
усі слова – на кінчику пера.

Безмовний стан – предтеча цього стану!
Я віддаляюсь.
Списуюся.
Тану.
Хоча у мене стільки рим і слів,
що стільки не родилося поетів!
Я замовкаю пташкою на злеті…
Я розчинився – вигорів – зотлів.